Жив-був маленький котик на ім’я Мурчик. Він був пухнастий і м’який, як пухова хмаринка, і завжди любив гратися з друзями. Та ось одного вечора Мурчику було важко заснути. Він перевертався на одному боці, потім на другому, і нічого — не спав.
«Може, я просто не втомлений?» — думав Мурчик, але ні. Весь день він бігав, стрибав і грався, тож мав бути дуже втомлений.
Мурчик лягав на своєму м’якенькому ліжечку, задерший лапки під себе, закрив очі, але сон не йшов. У темряві його маленькі оченята були повні суму.
«Що ж мені робити?» — засмутився котик.
Тут раптом йому прийшла в голову ідея! Мурчик підскочив на лапках і подивився у віконце. Яскраві зірки сяяли на небі, а місяць був таким великим і круглим, як смачна річкова рибка.
«Я піду на прогулянку!» — вирішив Мурчик.
Він вийшов на вулицю і почав тихенько прогулюватися по садочку. Навколо нього тишу порушували лише ніжні шелести листя і м’який вітерець. Мурчик вдихнув глибоко повітря і відчув, як спокій огортає його.
Раптом він побачив свою маленьку подружку — совенятко на дереві. Совенятко спостерігало за зірками і тихо пурхало з гілки на гілку.
— Привіт, совенятко! — подзвонив Мурчик. — Чому ти не спиш?
— Привіт, Мурчику! — відповіла сова. — Я теж не могла заснути, але коли подивилася на зірки, стало спокійно, і я вирішила помилуватися ними. А ти чому не спиш?
— Я не знаю… Мабуть, мені страшно в темряві, — зізнався котик.
Совенятко підійшло до Мурчика і ніжно обійняло його крильцем.
— Бачиш, як багато зірок? Вони освітлюють ніч, як маленькі ліхтарики. І я завжди знаю, що вночі не страшно, коли ти дивишся на них.
Мурчик вдячно посміхнувся. Відчуваючи тепло своєї подружки, він заспокоївся. Потім вони сіли разом і милувалися нічним небом.
І от, коли Мурчик знову заплющив очі, на нього напав такий солодкий сон, якого він давно не відчував. Він ляг у свою маленьку ліжечко, але тепер було не страшно, бо він знав, що завжди є хтось поруч, хто допоможе.
І так, в обіймах нічної тиші, маленький котик заснув. А зірки, мов світлячки, пильнували його сон.
Кінець.
