Жило-було в чарівному лісі маленьке кошеня Пушок. Воно було таке крихітне, що ховалося в травичці, а його сіре хутро блищало, наче маленька зірочка. Але Пушок часто сумував, бо не мав друзів. Одного дня, гуляючи лісом, кошеня заблукало. Воно сиділо під великим дубом і тихо нявчало, бо боялося темряви.
Раптом із-за дерев з’явився Єдиноріг. Його шерсть була біла, як сніг, а ріг світився веселковими барвами. Єдиноріг почув нявчання і підійшов до Пушка.
— Чому ти плачеш, маленьке кошеня? — лагідно спитав Єдиноріг.
— Я заблукав… і мені страшно, — відповів Пушок, тремтячи.
Єдиноріг нахилив голову, і його ріг засвітився ще яскравіше, освітлюючи все навколо.
— Не бійся, я допоможу тобі знайти дорогу додому, — сказав він.
Єдиноріг поклав Пушка собі на спину, і вони вирушили в подорож. По дорозі Єдиноріг розповідав кошеняті про чарівний ліс: про співучих птахів, які знають усі казки, і про метеликів, що малюють веселки крильцями. Пушок слухав і забув про свій страх. Він навіть почав сміятися, коли Єдиноріг стрибав через струмки, а його ріг вигравав різними кольорами.
Нарешті вони дійшли до галявини, де жила мама Пушка. Кошеня радісно стрибнуло до неї, а потім обернулося до Єдинорога.
— Дякую, Єдиноріг! Ти мій найкращий друг! — сказало Пушок.
Єдиноріг всміхнувся і торкнувся рогом землі. Там виросла маленька квіточка, що світилася, як зірка.
— Це тобі, щоб ти ніколи не боявся темряви, — сказав Єдиноріг.
Відтоді Пушок і Єдиноріг стали нерозлучними друзями. Вони разом бігали лісом, гралися і допомагали одне одному. А квіточка-зірка щоночі світила Пушкові, нагадуючи про доброту і дружбу.
Кінець.
