Жили собі чоловік та жінка, і був у них козел та баран. Якось каже чоловік:
— Жінко, пора виганяти цього барана і козла. Вони лише хліб дурно їдять. Геть з двору, козел і баран, щоб вас тут більше не було!
Не було що робити, пошили собі козел із бараном торбу та й пішли світ за очі.
Ідуть вони, йдуть. Посеред поля знаходять вовчу голову. Баран був сильний, але несміливий, а козел сміливий, але слабкий. Почали сперечатися:
— Бери, баране, голову, ти ж дужий!
— Ні, бери ти, козле, ти ж сміливий!
Довго думали, а потім вирішили взяти голову удвох і поклали її в торбу. Йдуть далі. Коли бачать — вогонь горить.
— Ходімо туди переночуємо, — каже козел, — може, вовки нас не зачеплять.
Прийшли до багаття, а там вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці! — привіталися козел і баран.
— І вам доброго здоров’я, братці! — відповіли вовки, а самі додають: — Каша ще не кипить, але м’ясо вже буде з вас!
Почув це баран — перелякався, а козел іще більше злякався. Але козел не розгубився:
— Баране, подай мені ту вовчу голову з торби!
Баран дістав голову.
— Ні, не цю, більшу подай! — наполягає козел.
Баран знову дістає ту ж голову.
— Та я сказав, ще більшу подай!
Тут вовки як почули це, то перелякалися не на жарт. Стали вони радитися, як би їм утекти, щоб самим не стати вечерею для цього хитрого козла та його сильного друга барана.
Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та от біда — води немає. Піду я по воду», — сказав один із вовків. Але як тільки пішов, одразу вирішив: «Хай вам абищо з вашою кашею й компанією!» — і більше не повернувся.
Другий вовк почав чекати його, а потім сам подумав: «Ех, вражий син, пішов та й не вертається! Ну, я вже з ломакою за ним піду та прижену, як собаку!» Але, як побіг, так і той не повернувся.
Третій вовк сидів, чекав, поки не здалося, що вже надто довго: «Ох, піду я сам, так прижену обох ледарів!» Але й він, як побіг, так радів, що зміг утекти від куреня.
Тим часом козел і баран зрозуміли, що небезпека минула, та поспішили поїсти кашу й утекти з куреня. Проте вовки, передумавши, вирішили повернутися: «Чому це ми трьома маємо боятися якогось козла та барана? Ходімо, з’їмо їх, вражих синів!»
Коли вовки повернулися до куреня, козел і баран вже втекли. Вовки побачили їх на дереві: козел сидів на самому вершечку, а баран, боячись висоти, залишився трохи нижче.
«Лягай, старший, і ворожи, де вони», — наказали вовки своєму головному. Той ліг на спину й почав вдивлятися вгору. А баран, тремтячи на гілці, раптом не втримався й звалився прямо на вовка!
Козел, побачивши це, сміливо закричав зверху: «Подайте мені ворожбита сюди!» Вовки так перелякалися, що миттю зірвалися з місця й утекли, радіючи, що врятувалися.
Чому вчить українська народна казка “Козел і баран”?
Українська народна казка “Козел і баран” має кілька важливих повчальних моментів:
- Хитрість і винахідливість можуть врятувати в складній ситуації. Навіть якщо ти не найсильніший, як козел, можна використати кмітливість і обман, щоб уникнути небезпеки.
- Єдність — сила. Козел і баран, об’єднавши свої сили та взаємодіючи, змогли подолати небезпеку. Це вчить тому, що спільні зусилля та підтримка можуть вирішити складні проблеми.
- Не варто одразу здаватися перед страхом. Хоча обидва герої злякалися вовків, вони не розгубилися і знайшли спосіб налякати своїх ворогів.
- Вміння використовувати ситуацію на свою користь. Козел зміг перетворити звичайну вовчу голову на інструмент для залякування вовків, що вчить винахідливості та раціонального мислення.
Казка акцентує увагу на важливості розуму, дружби та взаємної підтримки в подоланні життєвих труднощів.
