Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:
— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.
Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
А коза йому:
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла.
Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок,
Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку.
Тільки пила, тільки й їла.
Дід розсердився на сина:
— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!
На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
А коза так само:
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла.
Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок,
Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку.
Тільки пила, тільки й їла.
Дід розгнівався ще більше:
— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!
На третій день дід наказав бабі пасти козу.
— Побачимо, як ти впораєшся!
Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
А коза знову своє:
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла.
Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок,
Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку.
Тільки пила, тільки й їла.
Дід і бабу прогнав.
На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
А коза знову:
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла.
Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок,
Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку.
Тільки пила, тільки й їла.
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
Коза-дереза — українська народна казка
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А ведмідь:
— От я його вижену!
Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
Ведмідь злякався.
— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
Вовк злякався.
— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену!
Побігла лисичка до хати та питає:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.
Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
А я рак-неборак,
Як ущипну — буде знак!
Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.
