Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і любила їх так, як тільки мати може любити своїх дітей. Якось вона вирішила піти в ліс, щоб пошукати їжу, і зібрала всіх своїх малят довкола себе. Потім сказала:
– Дорогі мої дітки, я йду в ліс. А ви обережно слідкуйте за вовком! Якщо він прийде сюди, він вас усіх з’їсть – і зі шкурою, і з шерстю! Цей злодій може прикидатися, але ви його відразу впізнаєте: він має грубий голос і чорні лапи.
Козенята відповіли:
– Мамо, не переживай, ми будемо обережні! Йди собі спокійно, нам нічого не загрожує!
Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.
Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:
– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Але козенята по товстому голосу одразу зрозуміли, що це вовк.
– Не відчинимо, – закричали вони. – Ти не наша матуся! У неї голос тонкий і лагідний, а твій голос товстий. Ти – вовк!
Вовк пішов до купця, купив великий шматок крейди, з’їв його, і його голос став тонким. Тоді він повернувся до хатки, постукав у двері і каже:
– Дітки мої, відкрийте, ваша матуся прийшла, принесла вам гостинці.
Але коли вовк поклав свою чорну лапу на віконце, козенята побачили її і знову закричали:
– Не відчинимо! У нашої матусі лапи не чорні! Ти – вовк!
Побіг тоді вовк до пекаря й каже:
– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовк
до мірошника й каже:
– Притруси мені лапу білим борошном.
Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.
А вовк каже:
– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.
Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!
Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:
– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!
Закричали козенята:
– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.
Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк.
Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.
Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.
Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:
– Мила матусю, я у годиннику сховався!
Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!
Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.
«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:
– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.
Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.
Після того, як вовк виспався, він підвівся на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до колодязя, щоб напитися води. Лише зробив перший крок, і в животі в нього затріщали камінці, що знову почали стукати один об один. Вовк вигукнув:
Щось у пузі стука-грюка,
Ось така мені наука!
Це не козенята-стрибунці,
А важкі прокляті камінці!
Коли він підійшов до колодязя, нахилився, щоб пити воду, камені потягли його вниз, і він потонув. Семеро козенят побачили це, побігли до матері і радісно закричали:
– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і почали разом із мамою танцювати біля колодязя від радості.
Перегляньте ще казки про вовка: “Вовк і Чапля”, “Телятко, Кабан, Півник, Качур та Вовки”, “Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат”.
