За містом влітку було просто казково! Поля вкривалися золотистим житом, зелений овес вигравав на сонці, а сіно складали в акуратні копиці. На зелених луках важливо походжав чорногуз на довгих червоних ногах, час від часу белькочучи по-єгипетськи — цьому його навчила мати. За луками простяглися густі ліси, у їхній гущавині ховалися глибокі озера. Все навколо дихало красою й спокоєм.
Серед цього літнього раю, на хуторі, що лежав під яскравим сонцем, стояв старий двір, оточений глибоким каналом. Уздовж стін каналу, аж до самої води, росли велетенські лопухи, такі високі, що під ними могли сховатися діти, стоячи на весь зріст. Цей куточок здавався диким, наче серед лісу.
Саме тут, у затінку під лопухами, у своєму гнізді сиділа качка. Вона висиджувала каченят, і це заняття вже їй добряче набридло. Гості заходили рідко, адже іншим качкам більше подобалося плавати в каналах, ніж сидіти під лопухами та кахкати з нею.
Нарешті, довге очікування закінчилося: яйця почали тріскатися одне за одним.
— Піп-піп! — долинуло з яєчок. Жовтенькі малята ожили, висунули голівки й незграбно вибралися зі шкаралупи.
— Ках-ках! — привітала їх качка. Малюки роззирнулися довкола, захоплено роздивляючись світ під зеленим листям. Мати дозволила їм дивитися досхочу, адже зелений колір корисний для очей.
— Який великий світ! — вигукували здивовані каченята.
Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!
— Ви думаєте, це весь світ? — мовила мати-качка. — Ні, він тягнеться далеко, аж ген за садок і до самої ниви. Хоча я й сама ніколи там не бувала. Ну що, всі вже тут? — запитала вона, підводячись. — Ой, ще ні! Найбільше яйце й досі не тріснуло… Скільки це ще триватиме? Скоро в мене зовсім урветься терпець, — і вона знову вмостилася на гнізді.
— Як справи? — запитала стара качка, що прийшла провідати її.
— Та залишилося ще одне яйце, — зітхнула качка-мати. — Ніяк не хоче тріскатися. Але ти тільки поглянь на інших! Хіба не милі каченята? Усі, як один, — викапаний батько! А він, негідник, навіть разу не прийшов мене відвідати.
— Покажи мені те яйце, що не тріскається, — сказала стара качка, оглядаючи гніздо. — Здається, це індиче яйце! Мене колись так само ошукали. Я мала з ними стільки мороки! Вони бояться води, і скільки я не намагалася їх загнати, нічого не виходило. Я вже й кахкала, і клацала дзьобом, але марно. Ну, дай-но гляну. Так і є — це індиче! Краще залиш його і займайся тими, що вже вилупилися.
— Ні, я ще трохи посиджу, — твердо відповіла качка-мати. — Якщо я вже так довго сиділа, то можу потерпіти ще трохи.
— Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.
Нарешті тріснуло й велике яйце.
— Піп-піп! — мовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике і таке гидке!
Качка подивилася на нього.
— Яке воно величезне! — сказала вона. — Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно ввійде у воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!
Наступного дня була чудова ясна погода.
Сонце яскраво сяяло на зелених лопухах, а качка-мати разом із усією своєю родиною вирушила до канави.
— Плюсь! — першою стрибнула вона у воду.
— Ках-ках! — покликала своїх дітей, і каченята одне за одним почали плигати у воду. Спочатку вони повністю занурювалися, але в ту ж мить випірнали і сміливо попливли.
Їхні лапки завзято працювали, і всі каченята залишалися на воді. Навіть сіре, непоказне пташеня плавало нарівні з усіма.
— Ні, це точно не індича дитина, — задоволено сказала качка. — Дивіться, як вправно воно гребе лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя. Коли придивитися уважніше, воно навіть нічого собі.
— Ках-ках! Ходіть за мною, — сказала вона. — Мені треба вивести вас у великий світ, познайомити з пташиним подвір’ям. Тримайтеся поруч, щоб ніхто ненароком не наступив на вас. І головне — стережіться кішки.
І вся сімейка вирушила на пташине подвір’я.
Там стояв страшенний гамір. Дві качині родини билися за риб’ячу голову, але її врешті схопила кішка.
— Отаке буває у світі, — зауважила качка, спостерігаючи за метушнею. Вона ледь стрималася, щоб не злизати рештки риб’ячої голови зі свого дзьоба, бо й сама була б не проти скуштувати.
— Ну, ну, ворушіть лапками, — мовила вона. — Привітайтеся і якнайнижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найповажніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок усередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мати — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!
Вони так і зробили.
Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:
— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!
Раптом одна з качок підбігла до каченяти й боляче скубнула його за шию.
— Облиш його! — обурено вигукнула качка-мати. — Воно ж нікому нічого поганого не зробило.
— Може, й так, але воно таке велике й незграбне, — буркнула качка, яка скубнула його, — таких треба проганяти!
— Гарні дітки в цієї матері, — втрутилася стара качка з клаптиком на нозі, — усі гарні, крім одного. Його треба виправити!
— Це навряд чи можливо, ваша милість, — відповіла качка-мати, — хай і негарне, але в нього чудова вдача, і плаває воно ліпше за інших. Думаю, з часом воно стане гарнішим або хоча б поменшає. Воно довго сиділо в яйці, тому й виглядає так дивно, — вона ніжно почухала його спинку й розправила пір’ячко. — До того ж це селезень, — додала вона, — а для них зовнішність не головне. Згодом він виросте сильним і знайде своє місце в житті!
— Інші каченята справді милі, — погодилася стара качка. — Ну, живіть тут, як удома, а якщо знайдете риб’ячу голову — принесіть її мені.
Каченята стали освоюватися, як удома.
Але бідолашне сіре каченя, яке останнім вилупилося з яйця, зазнавало утисків. Його клювали й штурхали не тільки качки, а й кури. З нього глузували всі.
— Воно надто велике й незграбне! — шипіли навколо.
А індик, що через свої шпори вважав себе імператором, надувся, як корабель на вітрилах, і, підбігши до каченяти, сердито забелькотів так голосно, що його гребінь почервонів.
Бідне каченя не знало, куди подітися. Воно страждало через свій гидкий вигляд і те, що стало посміховиськом для всього пташиного двору.
Так минув перший день. Дедалі ставало ще гірше. Усі проганяли бідне каченя — навіть його брати й сестри сердилися на нього і завжди казали:
— Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!
І навіть мати казала:
— Нехай би мої очі тебе не бачили!
Качки скубли його, кури клювали, а дівчинка, яка годувала птахів, штовхала його ногою.
Нарешті каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано спурхнули з гілочок.
“Це все через те, що я таке гидке”, — подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.
Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Всю ніч пролежало там каченя, втомлене й засмучене. Bранцi дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.
— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.
— Ти таке гидке, — сказали дикі качки, — але це нам байдуже, якщо тільки ти не одружишся ні з ким з нашої родини.
Бідолашне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, лише б дозволили йому полежати в очереті і напитися трохи води з болота.
Так пролежало воно два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.
— Слухай, друже, — сказали вони, — ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що іще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.
— Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.
— Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.
Ще і ще лунали постріли.
Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть поховалися в гілках на деревах, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав болото і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.
— О, яке щастя! — зітхнуло каченя. — Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.
І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистів дріб і постріли лунали один за одним.
Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалося підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.
Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатися.
Надвечір каченя дісталося до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що мала ось-ось упасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.
Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала щодалі гіршою.
Вітер усе дужчав. Що було робити каченяті?
На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину до кімнати. Так воно й зробило.
У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою і воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі куці ніжки, і тому її звали “курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, мов рідну дитину.
Вранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.
— Що там таке? — спитала бабуся і подивилася навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. — Це хороша знахідка, — сказала бабуся, — тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!
І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.
Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.
— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.
— Ні.
— Ну, то краще помовч!
І кіт питав:
— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти і пускати іскри?
— Ні.
— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.
Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілося поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.
— Що з тобою сталося? — здивувалася курка. — Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи, — і все мине!
— Але це так добре — плавати на воді, — сказало каченя. — Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!
— Справді, велика втіха! — сказала курка. — Та ти збожеволіло! Спитай хоча б кота — він найрозумніша істота, яку я знаю, — любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати у воду з головою?
— Ти мене не розумієш! — мовило каченя.
— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не кажу. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варто говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти і пускати іскри.
— Мені здається, я краще піду світ за очі, — сказало каченя.
— Щасливої дороги! — відповіла курка.
І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.
Настала й осінь. Листя в лісі пожовкло й поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, з важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: “Кру! Кру!” Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.
Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли в теплі краї, за безмежні моря.
Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилося на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, щойно вони зникли з його очей, як каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.
Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!
А зима стояла така холодна, така холодна!
Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.
Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулося з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала й ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.
Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них вистрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг. Там воно впало, зовсім знесилене.
Але надто сумно було б розповідати про всі прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.
Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — настала чудова весна.
І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа, — воно опинилося у величезному садку, де стояли в цвіту яблуні і бузок розливав свої пахощі і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.
О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.
“Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але все рівно! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.
І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.
— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний, — це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ у качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.
Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.
У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:
— Ой, ще новий!
Інші діти підхопили і раділи теж:
— З’явився ще новий!
Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:
— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!
І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.
Бузок простягав свої віти до нього у воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.
Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:
— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!
Переклад Оксани Іваненко
Яка мораль казки “Гидке Качення”?
Мораль казки “Гидке каченя” Ганса Крістіана Андерсена полягає у наступному:
- Не суди за зовнішнім виглядом. Люди часто помиляються, оцінюючи інших за зовнішністю або початковими проявами, не бачачи справжнього потенціалу чи внутрішньої краси, подібна ідея зустрічається в “Красуня і чудовисько”.
- Кожен має свою цінність. Головний герой казки, попри зневагу й насмішки, зрештою перетворюється на прекрасного лебедя, що символізує, що всі мають право на щастя та гідність.
- Труднощі загартовують. Переживання і страждання, з якими зіштовхнулося каченя, зробили його сильнішим і допомогли знайти своє справжнє місце у світі, таку мораль можемо прослідкувати ще в казці “Попелюшка”.
- Не бійся бути іншим. Унікальність і відмінність, яка спочатку здається недоліком, може стати джерелом сили та гордості.
- Важливо знайти своє місце. Щастя приходить тоді, коли ти опиняєшся серед тих, хто тебе цінує та приймає таким, який ти є.
Ця казка вчить терпіння, віри в себе та того, що труднощі на шляху — це лише частина великого шляху до самореалізації та щастя.
