Одного разу король полював у великому лісі й так завзято переслідував дикого звіра, що ніхто з його людей не міг за ним угнатися. Коли настав вечір, він зупинився і, озирнувшись навколо, зрозумів, що заблукав. Шукаючи стежку, він не знайшов жодної. І раптом до нього підійшла стара жінка з хиткою головою — це була відьма.
“Моя добра жіночко, “сказав він, “чи не могли б ви показати мені дорогу з цього лісу?“
“О, так, мій пане королю,” відповіла вона, “звісно, можу, але за однієї умови. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не виберетеся з лісу і помрете тут від голоду.”
“Яка це умова?” — запитав король.
“У мене є дочка,” сказала стара, “яка така вродлива, як ніхто у світі. Якщо ви візьмете її за наречену і зробите королевою, я покажу вам дорогу з лісу.”
Король погодився, бо був у скрутному становищі, і стара повела його до своєї маленької хатини. Там біля вогню сиділа її дочка. Вона зустріла короля так, ніби чекала на нього. І хоча він бачив, що вона дуже вродлива, вона йому не сподобалася, і він не міг дивитися на неї без внутрішнього дрожу. Проте він посадив дівчину перед собою на коня, стара показала йому дорогу, і незабаром він повернувся до свого королівського замку, де відбулося весілля.
Король уже був одружений раніше, і від першої дружини в нього залишилося семеро дітей — шість хлопчиків і одна дівчинка, яких він любив понад усе на світі. Оскільки він боявся, що мачуха може погано ставитися до них і, можливо, навіть завдати їм якоїсь шкоди, він відвіз їх до самотнього замку, що стояв посеред лісу. Там вони залишалися схованими, адже дорогу до нього було так важко знайти, що навіть сам король не зміг би її відшукати, якби не клубок ниток із чудовими властивостями, який дала йому мудра жінка. Коли він кидав клубок перед собою, той сам розмотувався і показував шлях.
Король так часто ходив відвідувати своїх дорогих дітей, що королева почала обурюватися його відсутністю. Їй стало цікаво, і вона захотіла дізнатися, що він так часто робить у лісі на самоті. Вона підкупила його слуг великими грошима, і ті відкрили їй таємницю, розповівши про клубок ниток, який єдиний міг указати дорогу. Тоді вона не заспокоїлася, доки не з’ясувала, де король ховає клубок. Потім вона пошила кілька маленьких білих шовкових сорочок і зашила в кожну з них чарівний оберіг, адже від своєї матері вона навчилася чаклунства. Одного разу, коли король поїхав на полювання, вона взяла ці сорочки й пішла до лісу, а клубок ниток показав їй дорогу. Діти, побачивши когось здалеку, подумали, що це їхній любий батько прийшов їх провідати, і радісно побігли йому назустріч. Тоді зла королева накинула на кожного з них по сорочці, і щойно сорочки торкнулися їхніх тіл, вони перетворилися на лебедів і полетіли геть через ліс.
Королева повернулася додому дуже задоволена, вважаючи, що позбулася своїх пасинків. Але дівчинка не вибігла разом із братами, тож королева нічого про неї не знала. Наступного дня король пішов провідати своїх дітей, але знайшов лише дочку.
“Де твої брати?” — запитав король.
“Ах, любий батьку,” відповіла вона, “вони полетіли геть і залишили мене саму.” І тоді вона розповіла йому, як бачила з вікна, що її брати в подобі лебедів відлетіли через ліс, і показала йому пір’я, яке вони впустили у дворі і яке вона підібрала. Король засмутився, але й гадки не мав, що це зла королева вчинила цей лихий вчинок. Оскільки він боявся, що дівчинку також можуть у нього відібрати, він захотів забрати її з собою. Але вона боялася мачухи й благала короля дозволити їй залишитися ще на одну ніч у замку в лісі.
Тоді вона сказала сама собі: “Я більше не можу тут залишатися, мушу піти шукати своїх братів.” А коли настала ніч, вона втекла й пішла просто в ліс. Вона йшла всю ту ніч і наступний день, аж поки не могла більше йти від утоми. Нарешті вона побачила грубу хатину, зайшла всередину й знайшла кімнату з шістьма маленькими ліжками. Вона не наважилася лягти на одне з них, а залізла під одне ліжко, лягла на тверді дошки й чекала ночі. Коли наближався час заходу сонця, вона почула шелест і побачила шістьох лебедів, які влетіли через вікно. Вони приземлилися на підлогу й почали дмухати один на одного, аж поки не задмухали все своє пір’я. Потім вони зняли свої лебедині шкури, наче то була сорочка. Дівчина подивилася на них, впізнала своїх братів і дуже зраділа, вилізши з-під ліжка. Брати також були не менш раді, побачивши свою сестру, але їхня радість тривала недовго.
“Ти не можеш тут залишатися,” сказали вони їй, “це притулок розбійників, і якщо вони прийдуть і знайдуть тебе тут, то вб’ють.“
“А ви не можете мене захистити?” — запитала маленька сестричка.
“Ні,” відповіли вони, “бо ми можемо скидати свої лебедині шкури й зберігати людську подобу лише щовечора на чверть години, а після того ми знову мусимо перетворюватися на лебедів.” Їхня сестра заплакала, почувши це, і сказала: “Невже нічого не можна зробити, щоб вас звільнити?“
“О ні,” відповіли вони, “ця робота була б для тебе надто важкою. Протягом цілих шести років тобі довелося б не розмовляти і не сміятися, а за цей час пошити шість маленьких сорочок із зірочок. Якби ти вимовила хоч одне слово до завершення роботи, усе було б марно.” І щойно брати закінчили їй це пояснювати, чверть години минула, вони знову перетворилися на лебедів і вилетіли через вікно.
Але дівчина твердо вирішила звільнити своїх братів, навіть якщо це коштуватиме їй життя. Вона покинула хатину, пішла в середину лісу, залізла на дерево і там провела ніч. Наступного ранку вона взялася до роботи: зібрала зірочки й почала їх зшивати. Щодо розмов — не було з ким говорити, а щодо сміху — їй і на думку це не спадало. Так вона сиділа й дивилася лише на свою роботу. Коли вона довго так працювала, сталося так, що король тієї країни поїхав полювати в ліс, і деякі з його мисливців підійшли до дерева, на якому сиділа дівчина. Вони гукнули до неї: “Хто ти така?” Але вона не відповіла. “Злізай,” кричали вони, “ми не зробимо тобі нічого поганого.” Але вона лише похитала головою. Коли вони далі мучили її питаннями, вона кинула їм своє золоте намисто, сподіваючись, що вони задовольняться цим. Але вони не відступали, тож вона кинула їм свій пояс, а коли й це не допомогло — свої підв’язки, а потім одну за одною всі речі, які мала на собі й могла віддати, аж поки не залишилася в самій сорочці. Але все було марно: мисливці не відступали, залізли на дерево, забрали дівчину й привели її до короля.
Король запитав: “Хто ти? Що ти робила на дереві?” Але вона нічого не відповіла. Він заговорив до неї всіма мовами, які знав, але вона залишалася німою. Проте, бувши дуже вродливою, вона сподобалася королю, і в його серці зародилася велика любов до неї. Накинувши на неї свій плащ, він посадив її перед собою на коня й привіз до свого замку. Потім він наказав одягнути її в розкішний одяг, і її краса засяяла, як ранок, але вона не промовила жодного слова. Він посадив її поруч із собою за столом, і її скромність та лагідна поведінка так йому сподобалися, що він сказав: “Цю дівчину я обираю собі за дружину, і жодну іншу в усьому світі.” І через кілька днів вони одружилися.
Але в короля була зла мати, яка була незадоволена цим шлюбом і лихословила про молоду королеву. “Хто знає, звідки ця дівка взялася?” — казала вона. “І жодного слова не вміє сказати! Вона не достойна короля!” Через рік, коли королева народила першу дитину, стара забрала немовля, а королеві, коли та спала, намазала рот кров’ю. Потім вона пішла до короля й заявила, що його дружина — людоїдка. Король не повірив у таке і наказав, щоб ніхто не завдавав їй шкоди. А королева тихо продовжувала шити сорочки й не дбала ні про що інше. Наступного разу, коли народився гарний хлопчик, зла мачуха вчинила таку ж підступність, але король не повірив її словам, сказавши: “Вона надто ніжна й добра, щоб зробити щось подібне. Якби вона тільки не була німою й могла себе виправдати, її невинність була б ясною, як день.” Коли втретє стара викрала новонароджену дитину й звинуватила королеву, яка не могла сказати жодного слова на свій захист, король не міг нічого вдіяти, окрім як віддати її правосуддю, і її засудили до страти на вогнищі.
День, коли вирок мав бути виконаний, був останнім днем шостого року, протягом якого вона не розмовляла й не сміялася, щоб звільнити своїх дорогих братів від злих чар. Шість сорочок були готові, усі, крім однієї, якій бракувало лівого рукава. І коли її повели до купи дров, вона несла шість сорочок на руці. Коли вона зійшла на купу й вогонь уже мали розпалити, раптом вона голосно скрикнула, бо побачила шістьох лебедів, які летіли через повітря. Вона зрозуміла, що її визволення близько, і її серце затріпотіло від радості.
Лебеді наблизилися до неї з шумом крил і опустилися навколо неї, так що вона змогла накинути на них сорочки. Щойно це сталося, лебедині шкури спали з них, і її брати стояли перед нею у своїх справжніх тілах, цілі й неушкоджені. Але оскільки одній сорочці бракувало лівого рукава, у наймолодшого брата замість лівої руки залишилося лебедине крило. Вони обійнялися й поцілувалися, а королева підійшла до короля, який сповнений подиву спостерігав за всім, і почала говорити до нього: “Найдорожчий чоловіче, тепер я можу наважитися заговорити й сказати тобі, що я невинна і була несправедливо звинувачена.” Вона розповіла йому про підступність мачухи, яка забрала трьох дітей і сховала їх. І вона примирилася з королем із великою радістю, а злу мачуху прив’язали до стовпа на купі дров і спалили на попіл. А король із королевою жили ще багато років разом із шістьма братами в мирі та радості.
