Жив собі колись рибалка, та такий бідний, що ледве-ледве міг прогодувати свою родину: жінку та трьох дітей. Хатинка його стояла на березі моря, недалеко від столиці славного і вельможного султана. Щоранку рибалка забирав свої сітки і їхав рибалити. А проте він ніколи більше чотирьох разів на день не закидав своїх сіток. Так він колись пообіцяв і ні разу не зламав свого слова.
Одного прегарного ранку він закинув сітку і помітив, що в неї попалось щось незвичайно тяжке. Рибалка зрадів, думаючи, що йому пощастило піймати якусь величезну рибу, і став тягти її. Але як він здивувався, коли угледів у сітці замість риби кістяк орла. Одначе він заспокоїв себе і, починивши в декількох місцях розірвану сітку, знову закинув її в море. Коли через деякий час він став її тягти, то сітка здалась йому ще важчою.
«Ну тепер, сподіваюся, доля нагородить мене за всю мою працю! – подумав він і витяг сітку на берег. Але в сітці нічого не було, крім каміння та морської трави. Це зовсім стурбувало і засмутило рибалку.- Боже милосердний,- зітхнув він,- і чим я так тебе прогнівив, що ти дав мені таку гірку долю?! Все життя я б’юсь, як риба об лід, а проте, я ледве можу заробити на шмат черствого хліба. Одначе я ніколи не докоряю тобі: аби не були голодні мої діти та жінка. Коли я і на цей раз нічого не вловлю, доведеться всім нам лягти спати натощак.- З такими смутними думками він втретє закинув сітку і знову не піймав ні одної рибини. Зате в сітці лежала досить коштовна річ – важка мідна ваза з вузенькою горлянкою, схожа на пляшку.- Ну що ж! І це нічого,- подумав рибалка.- Чого доброго, за цю вазу я візьму не менше, ніж за ту рибу, що я наловив би сьогодні».
Розглядаючи уважно вазу, він помітив, що вона була чимсь заткнута. Це навело його на думку, що в вазі схована яка-небудь коштовна річ. Він дістав ножа, одіткнув затичку і став трусити вазу, але, на жаль, нічого не витрушувалось і ваза була порожня. Рибалка поставив її на землю і замислився. Аж раптом він глянув і помітив, що з вази йде густий дим. Ось він знімається все вище і вище, розіслався по берегу і по морю і нарешті все навколо заслав густим туманом. Згодом туман почав гуснути, приймати людські контури, і не встиг рибалка опам’ятатись, як перед ним виросла постать величезного духа, який міг на смерть перелякати найсмілішого вояка в світі. Переляканий рибалка сидів ні живий ні мертвий. Але велетень, здається, і сам злякався неабияк.
– О Соломоне, великий Соломоне! – тремтячим голосом сказав привид.- Я завжди буду тебе слухатись і скорятись кожному твоєму слову.
Це настільки підбадьорило рибалку, що він досить сміливо спитав:
– Я трошки не розумію тебе, велетню. Нащо ти кличеш Соломона, який вже вісімнадцять віків лежить собі в могилі?
Тоді дух уважніше глянув на рибалку і, помітивши з ким має діло, загримів страшним голосом:
– Мовчи, нікчемність! Як смієш ти говорити так нахабно з наймогутнішим із духів?
Душа рибалки знову вернулась у п’яти, одначе, згадавши про послугу, яку він зробив духові, набрався сили і завважив:
– Вибач, тисячу разів вибач, велетню, коли я не вмію як слід розмовляти з тобою, але я сподіваюсь на твою ласку і думаю, що ти не забув про мою послугу. Я дав тобі змогу угледіти світ Божий, а ти розкажи мені, як ти опинився в цій вазі.
– Ось як! Ну, ти даремно сподіваєшся! – з усмішкою проказав дух.- Історію цю я, може, тобі і розкажу, але, у всякім разі, я мушу тебе убити.
– Як? Мене убити? Мене? Так ось яка твоя вдячність? – крикнув здивований рибалка.- Невже тобі приємніше було лежати в цій мідній домовині? Ти, певно, забув, хто тебе визволив з неї?
– За це ти і мусиш умерти. Знай, що я поклявся убити того, хто витягне мене, і єдине полегшення, яке я можу тобі зробити,- це дати тобі змогу обібрати таку смерть, яка тобі більше до вподоби. А щоб ти впевнився, що всі твої благання даремні,- вислухай, що трапилось зі мною.
Знай, що я один з тих духів, які збунтувались проти неба. Я навіть не хотів визнавати пророка Соломона, якого слухались всі інші духи. Тоді Соломон звелів мене силоміць привести до нього і вкинув мене в цю вазу, наклавши свою священну печать, яку не в силі зламати ні один дух. Потім він звелів кинути мене на дно моря, де я мусив лежати цілу вічність.
Тут, звичайно, прокинулось в мені каяття, але буде каяття – та не буде вороття. Тоді я поклявся, що обсиплю золотом того, хто визволить мене з неволі до кінця віку. Коли минуло ще сто років і ніхто не прийшов мене визволити, я заприсягнув, що своєму визволителеві я подарую всі скарби світу. Але і це було даремно: я лежав на дні моря. На третє століття я поклявся свого спасителя поставити царем, у всьому йому допомагати і тричі на рік виконувати його найвередливіші бажання. Пройшло і це століття, але ніхто не приходив. Тоді в мені загорівся лютий гнів і я побожився так, як тільки божаться іноді, убити кожного, хто мене випустить з моєї тюрми. Така вже твоя доля, бідний рибалко, що ти мусиш незабаром вмерти.
Але рибалка не міг помиритись з такою долею і благав духа не однімати в нього життя.
– Що станеться з моєю жінкою та дітьми,- побивався він, ламаючи руки.- Чи чувано коли-небудь, щоб так дякували кому за послугу? І невже так клястися не безглуздо?
Але дух не звертав ніякої уваги на його слова і твердо сказав:
– Покинь скиглити та охати, бо це тобі не поможе! Говори швидше: якою смертю ти хотів би вмерти, коли не хочеш умирати так, як мені буде зручніше.
Лихо робить людину вигадливою. Бачачи, що слізьми та плачем собі не поможеш, рибалка пустився на хитру вигадку, яка прийшла йому в голову. Він удав з себе тихого та Божого і сказав покірно:
– Що ж робити – умирати так умирати. Життя моє було весь вік несолодке, і шкодувати за ним не доведеться, одначе раніше ніж складати руки, мені хотілося б дізнатись про одну річ. Ім’ям самого Бога прошу тебе сказати правду!..
Дух затремтів усім тілом і сказав:
– Гаразд! Питай, я скажу тобі правду.
– Бачиш,- сказав рибалка,- я хотів би знати, чи справді ти був у цій вазі? Ніяк я не можу цього уявити собі.
– Даремно… Я справді був замурований у цій посудині, як тобі було і розказано мною.
– Та це ж неможливо! – здивовано закричав рибалка.- Як ти міг, такий велетень, уміститись в такому маленькому глечику? Та я ніколи в світі не повірю цьому.
– Але ж я поклявся тобі сказати правду,- затремтів, розсердившись, дух.- Невже ти думаєш, нещасний, що я стану тобі брехати?
– А отже, я тобі не повірю. За димом та туманом, якого ти напустив, я не помітив, як ти виходив сам із вази. А я, на жаль, звик вірити тому, що бачу на власні очі.
– Ах ти, безглузда овечко! – закричав дух.- Ти не віриш мені? Ну так дивись, сліпе око, і вір.
Після сказаного дух знову розлігся густим туманом і став поволі втягуватись у вазу. Цього тільки і треба було для рибалки. Ледве він сховався в посудині, рибалка схопив затичку і, швидко заткнувши нею, радісно закричав:
– Тепер я бачу, що ти не брехав. Сиди ж собі тихо-мирно та чекай другого дурня. Але для того, щоб кожний знав, що його чекає від тебе за послугу, я знову кину тебе в море, а сам збудую собі на березі куреня і буду кожного рибалку попереджати, щоб він не закидав тут невода.
Дух став благати рибалку вийняти затичку, але рибалка і слухати не хотів.
– Та що ти мені голову морочиш,- говорив він, сміючись.- Ти ж побожився убити кожного, хто випустить тебе на волю, і тепер, коли я про це знаю, і знаю разом з тим твою жорстокість і упертість, ти радиш мені затягти петельку на власній шиї?!
І рибалка взяв вазу, щоб кинути її в море, але дух, бачачи небезпеку, заговорив:
– Послухай, рибалко, божусь, заприсягаюсь тобі іменем самого Бога, а ти ж сам добре знаєш, що такої клятви ми не можемо ламати, божусь, кажу, іменем Бога, що я не зроблю тобі ніякого лиха, а навпаки – зроблю тебе таким багатим, яким ти не бачив себе навіть уві сні. Для власного ж щастя пусти мене на волю.
Рибалка замислився. Він згадав свої злидні, згадав жінку і дітей і сказав:
– Ну що ж! Пан або пропав! На цей раз я тобі повірю. Гляди ж, не стань знову таким невдячним, як був досі.
Сказав і вийняв затичку з вази. Коли із сизого густого диму знов зробився велетень, у ту ж хвилину дух схопив вазу і з гнівом кинув її далеко в море. Це трошки стурбувало рибалку.
– Що це буде? – спитав він.- Чи не збираєшся ти зламати своє слово?
– Не турбуйся,- з легкою усмішкою відповів дух,- я завжди виконую свої обіцянки. Візьми свою сітку і поспішай за мною.
І він повів рибалку мимо міста за високу гору, з якої вони спустилися в долину. Тут, між чотирма буграми, слався великий став і такий прозорий, що можна було бачити все, що коїлось на його дні. В ставку плавали і грались зграї різноманітних риб.
– Ану лишень закинь свою сітку,- сказав дух рибалці,- це принесе тобі щастя.
Рибалка з радістю взявся за діло. Ніколи йому не доводилося бачити такої сили риб, але його найбільше дивувало те, що риби були чотирьох різних кольорів: білого, жовтого, блакитного і червоного.
Він закинув сітку і через декілька хвилин піймав чотирьох риб різного кольору. Зблизька вони були такі красиві, що рибалка довго не міг одірвати від них своїх очей.
– Візьми цих риб,- сказав йому дух,- і однеси їх до султана: ти візьмеш за них чималі гроші. Можеш приходити сюди з сіткою щодня, але пам’ятай, що більше одного разу на день тобі не можна закидати невода, коли не хочеш несподіваного лиха.
А послухаєш мене – швидко розбагатієш і щасливо житимеш весь свій вік.
Порадивши, він тупнув ногою об землю. Земля розступилась і проковтнула його.
Рибалка, поклавши рибу в кошик, негайно помандрував до міста і, прийшовши до султана, сказав йому:
– Ваша величність! Мені сьогодні пощастило піймати таких дивовижних риб, яких, може, нікому не доводилось і бачити. От я і насмілився принести їх вам, ваша величність.
– Однеси їх на кухню і скажи кухарю, щоб він спік їх якнайкраще. Я певен, що і смак у них буде дивовижний.
Рибалка одніс рибу до кухаря, взяв гроші і весело пішов додому, щоб поділитися з жінкою своїм щастям. Ніколи в житті в його кишені не було стільки грошей, і йому здавалось, що більш багатої людини не можна знайти в цілому світі. Але він розбагатів ще більше.
Між тим султанський кухар взявся за діло, щоб подати рибу на обід. Він почистив її, поклав на сковороду і став пекти на маслі. Коли риба з одного боку засмажилась, він перевернув її на другий бік і хотів уже знімати сковороду, як раптом стіна розійшлась – і в кухню ввійшла молода дівчина надзвичайної вроди. Вона була одягнена в єдвабне убрання, вишите квітками, на шиї переливалось всіма барвами дивне намисто, а в руках у неї була миртова гілка. Не звертаючи уваги на переляканого кухаря, вона підійшла до печі і, торкнувшись паличкою до одної якоїсь риби, сказала голосно і виразно:
– Риби! Чи пам’ятаєте ви свій обов’язок і чи виконаєте ви його?
У відповідь всі чотири риби в ту ж хвилину підняли голови і сказали людським голосом:
– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.
Потім дівчина перекинула сковороду, риби попадали на вугілля, а вона зникла. Коли кинувся кухар до риб, то всі вони почорніли, як сажа, і нікуди не годились. Кухар ледве не розплакався.
– Боже мій! Яке лихо! – говорив він, ламаючи руки.- Що я скажу султанові, коли він звелить подати рибу на стіл? Та він же мені ніколи не повірить, коли я розкажу все, що сталося.
На щастя, незабаром ввійшов у кухню великий візир, щоб довідатись про нову страву.
Кухар, звичайно, розказав йому про своє горе. Візир так зацікавився надзвичайною пригодою, що захотів сам перевірити слова кухаря. Він велів сказати султанові, що риба вдвоє буде смачніша, коли полежить ще день, а сам послав покликати рибалку і сказав йому:
– Слухай, рибалко! З твоєю рибою трапилась неприємна пригода: вона згоріла в кухаря на сковороді. Чи не міг би ти сьогодні піймати ще чотири таких риби?
Рибалка пообіцяв піймати, але не раніше ранку. Ще вночі рибалка пішов на озеро, і ледве почало світати, як він закинув сітку і піймав таких же різнокольорових чотирьох риб.
Він негайно одніс їх великому візиру. Візир щедро подякував рибалці, а сам замкнувся з кухарем у кухні і став чекати вчорашнього дива.
І воно сталось. Як тільки кухар перевернув на другий бік рибу, стіна розступилась, ввійшла вродлива дівчина з миртовою гілочкою і спитала риб, чи вони пам’ятають свій обов’язок.
Риби підняли голови і виразно проказали:
– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.
Дівчина перекинула сковороду, риби згоріли, а вона зникла. Стіни стали на своєму місці.
Вражений візир довго не міг опам’ятатись.
– Чудно! Дивно! – шепотів він до себе.- Одначе я мушу сьогодні ж говорити з султаном.
І він зараз же пішов до султана і розказав йому про все, що бачив на кухні. Здивований султан висловив бажання угледіти це диво на власні очі. Негайно привели рибалку, і султан сказав йому:
– Мій друже, чи не міг би ти вловити ще чотири риби різних кольорів?
– Ваша величність,- відповів рибалка, боячись видати свою тайну,- я зроблю все, що буде в моїх силах, аби виконати твою волю, але прошу дати мені, на всякий випадок, три дні.
Султан згодився, а вранці рибалка знову пішов на озеро. І цього разу йому пощастило піймати зразу чотири різнокольорові риби. Султан зрадів, що так швидко йому принесли рибу, і звелів дати рибалці чотириста червінців. Разом з тим султан зачинився з великим візиром у своїй кімнаті, куди була принесена жаровня. Сам візир почистив рибу, поклав її на сковороду і став пекти. Коли вона засмажилась з одного боку, він перевернув її, і в ту ж хвилину стіна тріснула і розійшлась, а в кімнату цього разу, замість дівчини, ввійшов чорний невольник величезного зросту і гидкого, нелюдського вигляду. В руці у нього була зелена палиця. Торкнувшись нею риб, він сказав:
– Риби, ви пам’ятаєте свій обов’язок і виконаєте його?
Риби підняли голови і всі разом проказали:
– Так, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.
Чорний велетень перевернув сковороду, спалив рибу, а сам зник.
Султан був такий же сміливий, як і розумний.
– Візире! Я мушу розплутати цей клубок і знати всю правду. Насамперед мені треба розпитати самого рибалку.
Прийшов рибалка і розказав, де він ловить рибу. Султан дуже здивувався, довідавшись, що недалеко від столиці, зараз же за горою, між горбами, є став. Він звелів негайно сідлати коней і їхати, щоб до вечора оглянути незнайому місцевість. Все справді було так, як казав рибалка.
За горою слався степ, якого досі ніхто не помічав, а серед степу, між горбами, синів став, та такий прозорий, що можна було перелічити всіх риб. Вони були такого ж самого кольору, як і ті риби, що приносив рибалка. Здивований султан довго дивився на рибу і не міг надивитись. Нарешті спитав у когось:
– Невже ви і досі не помічали цього ставу і навіть ніколи не чули про нього.
Виявилось, що ніхто не бачив і не чув про нього.
Це ще більше зацікавило султана.
– Очевидно, тут ховається якась тайна,- сказав він, подумавши,- і я не піду відсіль, доки не довідаюсь про став та чому в ньому всі риби чотирьох кольорів.
Разом з тим він звелів скрізь розкидати намети, і незабаром весь берег був покритий ними.
Коли смеркло і наступила ніч, султан покликав візира і сказав йому:
– Візире! Я почуваю, що не заспокоюсь доти, доки не одгадаю цієї надзвичайної загадки. Тому я хочу потай покинути табір і піти на розвідку, але це мусить бути тайною для всіх, крім тебе.
– Оставайся в моєму курені, а вранці, коли прийдуть з привітанням, скажи, що я почуваю себе нездорово і нікого не хочу бачити. Так говоритимеш щодня, доки я не вернусь.
Даремно великий візир, упавши в ноги, благав султана не йти, може, назустріч лихові – султан зробив по-своєму. Він перевдягся в просте убрання, взяв меча і зник у темряві ночі.
Насамперед він зійшов на один бугор, спустився в долину і йшов нею до самого ранку.
Коли зійшло сонце, він угледів вдалині великий будинок і поспішив до нього, сподіваючись там поснідати і розпитати про дещо.
Коли він підійшов ближче, то угледів перед собою один з найкращих у світі палаців. Стіни його були з гарного мармуру, а блискучий дах був зроблений наче з дзеркала.
Султан постукав у напіврозчинені двері. Ніхто не вийшов, ніхто не відгукнувся. Султан постукав ще дужче, але в будинку було так же тихо.
Це дуже здивувало султана.
«Невже немає тут нікого? – подумав він.- А проте чого мені боятись? Коли справді тут нема нікого, то нікого й боятись, а коли тут ховається ворог, то у мене єсть чим оборонитися».
І він сміливо ввійшов у двері, голосно гукаючи:
– Гей, чи нема тут кого-небудь живого, хто б дав чого-небудь з’їсти голодному подорожньому?
Але ніхто не відгукнувся на його голос.
Здивований такою тишею, султан переходив з однієї кімнати в другу, ніде не стріваючи живої душі. А між тим на кожнім кроці його вражали надзвичайні розкоші в палаці і ноги його тонули в дорогих, м’яких килимах, золото і дорогоцінне каміння оздоблювало меблі, покриті коли не єдвабом, то шовком. В одній найбільшій кімнаті тихо шумів водограй. Чотири золотих леви пускали із своїх пащ струмки кришталевої води, які перехрещувались і розсипались дощем.
Сам палац був оточений з усіх боків розкішним садом з силою альтанок, статуй і водограїв. Тисячі пташок пурхали і дзвеніли свої пісні, і їхні співи розливались з ранку до вечора, не стихаючи і на хвилину, бо тонка сітка, розкинута над садом, не давала змоги пташкам і на час покинути його.
Втішаючись розкошами, султан довго блукав по палаці і нарешті, стомившись, сів відпочити в кімнаті, вікна якої виходили в сад. Сів і замислився над тим, що йому робити далі, коли чує: звідкись пливе тяжкий, жалісний стогін. Він прислухався – стогін не стихав. Тоді султан пішов назустріч йому і незабаром спинився біля дверей у залі, якої раніше він не помічав. Із цієї кімнати і нісся стогін. Султан розчинив двері і угледів на кріслі із чорного мармуру вродливого парубка. На голові у його сяла золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням. В руках у його було берло. [1] Але, не дивлячись на таке убрання, в очах його було стільки смутку, що у султана стислось серце від болю. На його низький уклін парубок теж низько вклонився, але не встав з місця, а тільки сказав тихо й засмучено:
– Мандрівцю! Прости мене, що я не привітав тебе як слід. Повір, коли я не пішов тобі назустріч, то для цього мається важна причина.
– Я сидів і відпочивав,- відповів султан.- До мене донеслися звуки, подібні до стогону конаючого. І ось мені здається, що стогін нісся із твоїх грудей. Скажи, в якій пригоді я міг би тобі стати?
Парубок, зворушений співчуттям подорожнього, розкрив свою царську кирею і сказав:
– Дивись, чи маю я чого плакати і стогнати?
І султан угледів те, що примусило його пополотніти від жаху: прекрасний юнак був тільки наполовину з тіла і крові – ноги ж його були з чорного мармуру. Одначе султан швидко опам’ятався і, підійшовши до парубка, привітно сказав йому:
– Я бачу, що тут ховається нова тайна, яка, може, має щось спільне зі ставком і завороженими рибами, що розмовляють людським голосом. Будь ласка, розкажи мені про своє життя. Запевняю тебе, що мені усім серцем хотілось би допомогти тобі в твоєму страшному горі.
– Слухай! – відповів парубок.- Як мені не тяжко про своє нещастя розказувати, але я розкажу тобі.- І, попросивши султана сісти поруч на канапі, він став розказувати: – Батька мого звали Махмудом, і він був царем Чорних Островів. Чотири Острови складали з себе одну багату державу,- тепер же вони обернулись в чотири невеличких бугри, які ти бачив, як бачив пишну колись столицю мого батька, а тепер ставок з різнокольоровими рибками. Ти зараз почуєш, як це сталося.
Перед смертю старий батько одружив мене з молодою вродливою дівчиною. Я дуже любив свою дружину, і п’ять років я прожив з нею щасливо. А на шостий рік я мусив поїхати на декілька місяців по справах своєї держави. Коли я вернувся додому, то не впізнав своєї жінки. Така вона стала зла та вередлива. Треба тобі сказати, що у нас гостював її родич, відомий чарівник.
Він навчив її чарівництву, наговорив про мене всяких дурниць,- сам же мав на думці скинути мене з престолу і сісти самому. Нічого злого не думаючи, а тільки помічаючи, що моя жінка до його привітніша більше, ніж до мене, я звелів його випровадити з хати. Жінка моя мусила нарешті згодитись.
Родич її, який, до речі сказати, був огидливо чорним і вже досить підтоптаним, вибрався, і ми знову зажили любо та мило. Але це було недовго.
Раз колись після обіду мені захотілось заснути. Я ліг на канапу, а два невольники сіли в головах, щоб обвівати мене холодком та одганяти мух.
Я лежав із закритими очима і вже починав дрімати, коли чую: мої невольники шепочуться.
«Бідний наш султан,- пошепки говорив один із невольників, думаючи, що я сплю.- Чим він винен, що так безсоромно його зраджує жінка».- «Дивно,- відповів другий,- і як він не помічає, що вона щоночі кудись зникає?» – «Що ж дивного! – відповів перший.- Вона щовечора в його звичайне питво всипає якогось порошку, і він спить, не прокидаючись до самого ранку. А вона тим часом іде в садову альтанку до свого родича-ворожбита і вчиться у його всякому чарівництву. Ех! Розказав би я всю правду султанові, та боюся помсти султанші».
Можете уявити, як вразила мене підслухана розмова! Одначе я не дав помітити, що підслухав розмову, і, пролежавши ще деякий час із закритими очима, я одіслав невольників, а сам став нетерпляче ждати ночі. Я поклявся убити чарівника. Перед сном мені жінка піднесла з ласкавою усмішкою кухоль з питвом, але я тільки пригубив його і непомітно вилив на землю всю отруту.
Потім я ліг на ліжко і прикинувся, що сплю, як ніколи. Жінка моя постояла трохи, впевнилась, що я сплю, і насмішкувато сказала:
«Спи, нещасний! І про мене, хоч ніколи не прокидайся!» – сказала і спокійно вийшла з кімнати.
Я швидко одягся, схопив шаблю і пішов за нею.
Всі двері безшумно розчинялись перед нею, як тільки говорила вона якісь таємні слова.
Пройшла через подвір’я і вийшла в сад. З кожною хвилиною вона йшла все швидше, і я майже біг за нею, але вона ні разу не оглянулась і не помітила мене.
Нарешті вона дійшла до альтанки. Тут вона тричі вдарила в долоні, двері одчинились, і на порозі став чарівник. Я стояв і дивився, що буде далі. Мені хотілось перевірити невольників. Обоє – і жінка, і чарівник – стали прогулюватись по доріжці. Я пішов поруч з ними за живою стіною із акацій і міг чути кожне слово. Чарівник навчав її різним тайнам чарівництва, потім став умовляти її убити мене і вийти за його заміж. Жінка довго не вагалась і дала згоду. Тут уже я не міг більше терпіти, вирвав шаблю і ударив чарівника з такою силою, що його голова ледве не одкотилася набік. Разом з тим я кинувся до жінки, щоб одвести її додому, але не встиг я і взяти її за руку, як вона махнула лозинкою, і в ту хвилину я упав, наче прибитий громом. Коли я прокинувся, тоді від моєї держави не лишилось і сліду. Там, де стояла моя столиця, засинів ставок, а мешканці обернулись у різнокольорових риб. Мусульмани стали рибами білого кольору, перси – червоного, християни – блакитного, а євреї – жовтого. Що ж до мене, то я сидів на цьому місці, але ноги мої були мармуровими. Далі я довідався, що моїй жінці силою своїх чар пощастило спасти свого чарівника від смерті: він і досі лежить нерухомо, нічого не говорить і тільки важко дихає. Жінка лютує, ніяк не може йому допомогти і тільки помщається надо мною. Щодня вона вранці приходить сюди і починає битись канчуком. І чим дужче з моїх ран ллється кров, чим розпачливіше я кричу, тим вона стає веселішою. Нарешті, для більшого знущання, накидає на мене цю царську кирею, а на голову кладе золоту корону, а сама іде до цього чарівника і не одходе від його ні вдень ні вночі. Він лежить у розкішній альтанці і п’є якийсь трунок, щоб не умерти. Моїм же мукам не видно ні кінця ні краю.
Скінчивши своє оповідання, нещасний мученик залився слізьми, а султан, зворушений до глибини душі, сказав:
– Заспокойся, мій друже! Що буде, те й буде, а я поклявся спасти тебе від усіх твоїх мук. Я навіть уже знаю, як обдурити твого ката і розвіяти всі його чари.
Щоб трошки відпочити після безсонної ночі, султан ліг і довго ще розказував завороженому приятелю про те, як і коли він думає зустрітися з чарівником.
Заснув султан, але не міг заснути прикутий до місця невольник: надія на волю не дала йому спати. Удосвіта, коли султанша мусила прийти до свого чоловіка, він обережно пройшов до альтанки, де лежав напівживий чарівник і важко дихав.
Султан махнув шаблею – і злодій перестав дихати. Тоді султан кинув тіло злодія в глибоку криницю, а сам ліг на його ліжко і, сховавши шаблю під ковдру, став ждати султанші.
Незабаром вона прийшла і, заливаючись слізьми, заголосила:
– О мій милий! Коли ж ти нарешті порадуєш мене хоч єдиним слівцем? Ось уже рік минає, як я не чую твого любого голосу. Невже твоєму лишеньку не буде кінця-краю?
І вона голосно плакала і ламала руки.
Коли це слабий, що лежав, одвернувшись до стіни, говорить ледве чутним голосом:
– Недобра! Отак ти турбуєшся за мій спокій?!
Султанша, що майже забула вже голос свого коханого, несказанно зраділа:
– Мій любий! Ти почув мене, нещасну… І не гріх тобі говорити, що я не турбуюсь за тебе?! Скажи, скажи, що потрібно для твого повного спокою?
– Ти ще питаєш? – відповів султан тим же недужим голосом.- Щодня мене хвилюють і не дають навіть заснути крики і стогони султана. Зніми з нього чари – і я перестану мучитись і турбуватись.
– Коли тільки за цим діло,- зраділа султанша,- то я в цю хвилину виконаю твоє бажання.
І вона побігла до свого чоловіка, торкнулась до нього своєю лозинкою, побризкала водою і сказала:
– Коли ти був таким, як тепер, то і оставайся таким; коли ж ти був іншим, то і зробись іншим.
Не встигла вона скінчити своїх слів, як холодний мармур обернувся в тіло і молодий цар став на ноги. Але зла чарівниця не дала йому навіть подякувати.
– Геть звідсіля! – закричала вона.- Щоб і духу твого тут не було, коли хочеш жити!
Молодий цар скорився і вийшов. У саду він оглянувся на всі боки і сховався в кущі: його цікавило, що буде далі.
Між тим султанша вернулась в альтанку і весело спитала:
– Ну що, мій коханий, тепер тобі краще? Тепер мій чоловік більше не буде турбувати тебе своїми криками: я зняла з нього чари.
Але султан тим же голосом відповів:
– Звичайно, мені буде тепер трошки спокійніше, але я зможу видужати тільки тоді, коли ти з усього знімеш свої чари. Скажи: навіщо ти зруйнувала свою державу, навіщо свій народ обернула в риб?! Таке, їй-богу!! Та ти знаєш, що риби своїми скаргами не дають мені спати?
– Слухай! Та чому ж ти мені і досі не сказав? Будь певен, що через хвилину ти заспокоїшся.
І вона побігла до ставка, махнула лозинкою, і в той же мент засяла своїми дахами столиця, забігали люде і взялись за свою звичайну роботу.
Султанша вернулась в альтанку і сказала:
– Ну тепер, здається, уже все зроблено, чого ти хотів. Чи не зміг би ти тепер хоч трошки підвестись?
– Гаразд! Іди тільки ближче до мене та допоможи мені встати.
Не встигла вона взяти його за плечі, як він вихопив шаблю і одрубав їй голову.
– Ну, слава Богу! – весело сказав султан і пішов назустріч своєму приятелю.
– Де ти, де ти, мій друже? – закричав султан, а друг його вискочив із-за кущів і кинувся йому в обійми.
Вернувшись у палац, де кипіло звичайне життя, вони обидва раділи і вітали один одного.
Нарешті султан став прощатись зі своїм господарем.
– Мій друже! Я б охоче зостався у тебе, але, певно, всі уже турбуються за мене. Сподіваюсь, що ти навідаєшся до мене, як до свого близького сусіда.
– Сусіда?! – здивувався молодий цар Чорних Островів.- Ти думаєш, що так близько до тебе?
– Близько – не близько,- відповів султан,- а думаю, що за три-чотири години на добрих конях можна доїхати.
– Та до тебе, мій коханий, і за рік не доїдеш! – сказав молодий цар.- Я охоче вірю, що доїхав ти до мене за три години, але не забувай, друже, що царство моє тоді було заворожене. Але, звичайно, коли б ти жив на краю світу, то і тоді б я помандрував до тебе. А щоб ти вірив моїй щирості, я сьогодні ж їду з тобою і назавжди зрікаюсь цього царства.
– Будь ласка! Будь ласка! – крикнув султан.- Слухай, у мене немає дітей, і я з великою радістю візьму тебе за рідного сина. І зроблю тебе своїм нащадком.
Багато скарбів вивіз молодий цар із своєї держави, і коли нарешті вони обидва приїхали в столицю султана, то народ радів без кінця-краю: він уже втрачав останню надію вгледіти свого порадника та заступника.
На другий день султан скликав увесь свій уряд і, коротко розповівши про свою пригоду, сказав, що бере за сина царя Чорних Островів і робить його своїм нащадком.
Всі були страшенно раді.
І справді, швидко молодий цар придбав всенародну любов до себе, а коли вмер старий султан, він з честю заступив його.
А як же рибалка? О, він був так щедро обдарований, як, дай Бог, і нам з вами!
