У селі Тиховій, серед широкої галявини, стояло одне-єдине дерево. Його гілки були тонкі, мов пташині крила, а кора — сріблясто-сіра, ніби вкрита легким серпанком. Колись давно воно цвіло — прозорими квітами, що світилися вночі, наче зорі. Але вже багато років ніхто того цвіту не бачив.
Старі люди зітхали:
— Дерево спить. Воно живиться добром і злагодою, а в нас… — і замовкали.
Справді, у селі часто сварилися. Через мітлу біля паркану. Через яблука, що впали не в той двір. Через погляд, що здалося — кривий.
Жила в тому селі дівчинка Марта. Їй було дев’ять. Вона любила дивитися на дерево — їй здавалося, що воно сумує. Поруч завжди бігав її пес Ґудзик — чорний, з рудими лапами та хвостом, що крутився, як гвинт.
— Дідусю Савко, — запитала якось Марта, — чому дерево ніколи не цвіте?
Старий дід підняв очі й тихо сказав:
— Бо воно чекає. Його серце прокидається тільки тоді, коли люди згадують про любов.
— А якщо я нагадаю? — спалахнули очі Марті.
— Спробуй, дитинко… Лише знай: дерево не любить гучних слів. Воно чує лише справжнє.
І Марта почала.
Вона допомогла бабусі Марії донести важкий кошик. Потім підібрала кота бабусі Ганни, який заліз у калюжу, і витерла його своїм шарфиком. Помирила двох хлопців, які билися через старого м’яча. Гудзик гавкав і стрибав поруч, ніби підтримував кожен добрий вчинок.
Уночі Марта пішла до дерева — і завмерла. На самій верхівці тремтів один-єдиний прозорий бутон, що світився м’яким світлом.
— Побачило… — прошепотіла дівчинка.
Наступного дня вона розповіла про це дідусеві. А він — іншим. І пішло… Хтось прибрав сміття біля криниці. Інші влаштували спільний сніданок. А ще — концерт для стареньких. Дерево розцвітало поволі, обережно, наче перевіряло: “Чи надовго це?”
І от, коли все вже здавалося світлим, у село прийшов чужинець. Він був із сокирою і хитрим поглядом.
— Продайте дерево. Я зроблю з нього настоянку безсмертя! — сміявся.
— Не дамо! — відповіли всі разом. І вперше за багато років усі трималися за одне — за дерево, за мир.
Тієї ночі на небі не було жодної хмари. А на галявині — не було жодної темної плями. Дерево Миру розквітло — так, як ніколи раніше. Його квіти світилися м’яко, тепло. Люди стояли в тиші. Хтось плакав. Хтось посміхався крізь сльози.
А Марта тримала Ґудзика на руках і шепотіла:
— Це не казка. Це ми. І ми це зробили.
✨ Кінець
Мораль казки “Дерево Миру”:
Мир не приходить сам по собі — його творять щоденні добрі вчинки. Навіть найменша доброта здатна пробудити щось велике й прекрасне. Злагода починається з кожного з нас.
