У густому зеленому лісі, де сонячні промені гралися в листя, жило маленьке білченя Тік. Воно було жваве, як іскорка, і любило гасати від дерева до дерева, стрибаючи з гілки на гілку. Його мама, пухнаста білка з великими мудрими очима, завжди казала:
— Тіку, не бігай далеко від нашого дупла! Ліс великий, а ти ще маленький. Можеш заблукати.
Але Тік лише сміявся, махаючи пухнастим хвостиком:
— Ой, мамо, я швидкий! Мене ніхто не наздожене, і я завжди знайду дорогу!
Одного сонячного ранку, коли роса ще блищала на траві, Тік знову вистрибнув із дупла. Ліс пахнув свіжістю, пташки співали, а десь далеко гудів бджолиний рій. Білченя вирішило: «Сьогодні я побігаю далі, ніж завжди! Хочу знайти найбільший горіх у лісі!»
Тік гасав, перестрибуючи через пеньки, ганяючись за метеликами й сміливо забираючись у гущавину. Він не помітив, як знайомі дерева зникли, а стежки стали чужими. Сонце піднялося високо, а Тік усе бігав, аж поки не зупинився, здивовано озираючись. Навколо були незнайомі кущі, високі папороті й жодного знайомого запаху.
— Ой-ой, де я? — пробурмотів Тік, і його хвостик затремтів від страху.
Він спробував повернутися назад, але всі дерева здавалися однаковими. Білченя бігало туди-сюди, кликало маму, але ліс лише гудів у відповідь. Тік сів під величезним дубом і тихо заплакав.
Раптом із кущів почувся шурхіт. Тік насторожився, але звідти визирнув маленький їжачок із добрими оченятами.
— Чому плачеш, білченя? — запитав він, поколюючи носиком повітря.
— Я… я заблукав, — зізнався Тік. — Не слухав маму, побіг далеко й тепер не знаю, як повернутися додому.
Їжачок задумливо покрутив носиком.
— Не журися, я знаю цей ліс, як свої колючки. Ходімо, я проведу тебе до великої сосни — там живуть білки.
Тік зрадів і пішов за їжачком. Дорогою той розповідав історії про лісових мешканців: як сова вчить своїх дітей літати, як зайці ховаються від лисиці, і як важливо слухати старших. Тік слухав, а в голові крутилася думка: «Мама ж казала не бігати далеко…»
Нарешті вони дісталися до знайомої галявини. Велика сосна гойдала гілками, а з дупла визирнула стурбована мама-білка. Побачивши Тіка, вона кинулася обіймати його.
— Тіку, я так хвилювалася! Де ти був?
— Мамо, вибач, — тихо сказав Тік, притулившись до її теплого хутра. — Я більше не бігатиму далеко. Обіцяю слухатися.
Мама всміхнулася й погладила його по голівці. А їжачок, задоволено бурмочучи, покотився назад у кущі.
Відтоді Тік завжди пам’ятав мамині слова. Він зрозумів, що правила — це не просто заборони, а турбота, яка береже від біди. А ліс, хоч і був сповнений пригод, став для нього ще ріднішим і безпечнішим, коли він слухався мами.
🧠 Запитання до казки
- Чому Тік заблукав у лісі?
- Як їжачок допоміг Тікові?
- Що Тік пообіцяв мамі після повернення?
