Маму звали Сніжинкою, а тата — Волоцюгою. Ці імена чудово пасували їм обом.
Їхні цуценята, на думку батьків, були наймилішими у світі. Троє перших малюків справді тішили всіх: вони були чемними, слухняними і завжди викликали захоплення.
А от четверте цуценя… З ранку до вечора по всьому будинку лунали вигуки:
— Де наш братик?
— Куди він подівся цього разу?
— Що цей бешкетник знову накоїв?
Так, це четверте цуценя було справжнім шибеником і завдавало купу клопотів.
Коли наближався час обіду, троє чемних цуценят завчасно вставали на задні лапки перед мискою і терпляче чекали на дозвіл поїсти. А четверте… З’являлося в останню мить, шмигало повз усіх і безсоромно хапалося за їжу першим!
Під час ігор братики чемно бавилися своїми іграшками, а четверте цуценя не могло втриматися від бажання гризти все, що потрапляло на очі. Килим? Чудово. Черевик? Тим краще!
А коли наставала ніч, три цуценяти вкладалися у свій кошик і засинали. Але четверте цуценя… Негідник якраз тоді вирішувало погавкати чи поскавуліти, голосно заявляючи про себе на всі лади.
На будь-які зауваження чи крики воно не зважало, вперто залишаючись самим собою.
Якось цуценят відпустили на прогулянку.
Кожне цуценя взяло в зуби запашний, смачний коржик і вирушило на обід. Три чемних цуценяти попрямували до найближчого парку, щоб поїсти в затишку під тінню дерев.
А от четверте — непосидючий пустун — швидко проковтнуло свій коржик і побігло шукати пригод.
Незабаром він помітив двох веселих і привітних на вигляд друзів, які гралися неподалік. Радіючи можливості приєднатися, шибеник підскочив до них. Але несподівано у цих “”лагідних”” створінь виросли кігті та зуби — це виявилися коти!
Розлючені, вони кинулися на малого бешкетника, і тому довелося тікати щодуху. Втікши від переслідувачів, він налетів на купу розритої землі та застиг. Перед ним швидко й вправно працював маленький кріт. Його спритність захопила цуценя.
— Яка цікава гра! Як ти цього навчився? — запитав шибеник.
— Рию й копаю, копаю й рию — так і навчився, — відповів кріт.
Шибеник вирішив спробувати й сам. Завзято копаючи землю, він раптом натрапив на величезну, соковиту та солодку кістку.
Кістка була настільки великою, що малий навіть підняти її не міг. Йому довелося тягнути свій скарб по землі до самого парку, витративши на це всі сили.
А трохи раніше цією ж дорогою йшов великий та злий пес.
«Ого! Чим це так смачно пахне? – сказав він, потягнувши носом.
І в туж мить побачив поблизу дороги, під розлогим деревом, три чудові коржики, а біля них — трьох маленьких цуценят.
Цуценята все ще милувалися своїми коржиками, вдихаючи їх чудовий запах.
Пес був такий лютий і такий голодний, що троє вихованих цуценят миттю залишилися без обіду, так і не спробувавши своїх запашних коржиків!
Бідні маленькі цуценята! Вони відразу відчули себе такими голодними, ображеними, беззахисними…
Але хто це наближається до них? О! Та це ж шибеник тягне величезну смачну кістку!
— Гей, хлопці! — крикнув він. — Ідіть сюди! Дивіться, що я знайшов! Ідіть, ідіть! Пригощайтеся!
Тепер цуценята вже не гаяли часу даремно.
І коли прийшов час повертатися додому, троє милих цуценят йшли ситі, задоволені, а попереду гордо виступав четвертий — наш шибеник.
