У мальовничому містечку Сонячне, де будиночки світилися яскравими кольорами, а вулиці гуділи від сміху дітей, жив маленький синій автобус Біпі. Він був не просто автобусом — він був найкращим другом усіх школярів, адже щоранку возив їх до школи, співаючи веселі пісеньки та розповідаючи цікаві історії. Біпі любив свою роботу, але найбільше він пишався тим, що завжди дотримувався правил безпеки.
Одного сонячного ранку Біпі, як завжди, вирушив у дорогу. Його салон був повний дітей, які гомоніли про уроки, ігри та нові пригоди. На задньому сидінні сиділа допитлива дівчинка Оля, яка любила ставити запитання, і її друг Максим, який мріяв стати машиністом поїзда.
— Біпі, а чому ми завжди зупиняємося перед залізничним переїздом? — запитала Оля, виглядаючи у вікно, де виднілися блискучі рейки.
Біпі весело загудів своїм клаксоном і відповів:
— О, це дуже важлива історія, діти! Сідайте зручніше, і я вам розкажу, чому переїзди — це місце, де треба бути особливо уважними.
Дорога до школи пролягала через залізничний переїзд, де величезний шлагбаум стеріг шлях, а червоні вогні блимали, коли наближався поїзд. Біпі завжди зупинявся перед переїздом, навіть якщо шлагбаум був піднятий, і уважно дивився праворуч і ліворуч. Цього ранку, коли він наблизився до переїзду, діти помітили, що шлагбаум опущений, а вдалині чути гудок поїзда.
— Дивіться, поїзд! — вигукнув Максим, притиснувшись носом до вікна. — Він такий швидкий!
— Так, Максиме, — сказав Біпі. — Поїзди дуже швидкі, і вони не можуть зупинитися так швидко, як я. Ось чому ми завжди чекаємо, поки вони проїдуть, і перевіряємо, чи безпечно їхати далі.
Оля нахмурилася.
— Але ж ми могли б швидко проскочити, поки поїзд далеко!
Біпі лагідно засміявся.
— Оля, це звучить як пригода, але не безпечна. Хочете, я розкажу вам історію про те, як я одного разу врятував день завдяки правилам безпеки?
Діти хором закричали:
— Хочемо! Хочемо!
Біпі почав розповідати:
— Давно, коли я був ще новеньким автобусом, я поспішав доставити дітей на шкільне свято. На тому ж переїзді, де ми зараз, я побачив, що шлагбаум піднятий, і почув, як діти кричать: «Поїдьмо швидше!» Але щось у моєму моторі підказало мені зупинитися і подивитися в обидва боки. І знаєте що? Здалеку мчав вантажний поїзд, який чомусь не встиг увімкнути сигнал! Якби я не зупинився, ми могли б потрапити в біду. Відтоді я завжди пам’ятаю: дивись праворуч, дивись ліворуч і слухай уважно!
Діти слухали, затамувавши подих. Коли поїзд нарешті прогуркотів повз, шлагбаум піднявся, але Біпі ще раз глянув в обидва боки, перш ніж рушити.
— А що, якби ми йшли пішки? — запитав Максим. — Ми б теж зупинялися?
— Авжеж! — відповів Біпі. — Пішоходи теж мають бути обережними. Треба зупинитися, подивитися праворуч і ліворуч, прислухатися, чи не чути поїзда, і тільки тоді переходити. І ніколи не бігти через рейки, навіть якщо дуже поспішаєш!
Коли Біпі нарешті довіз дітей до школи, Оля і Максим пообіцяли завжди дотримуватися правил безпеки. Вони навіть намалювали великий плакат із написом: «Дивись в обидва боки перед переїздом!» і повісили його в класі. А Біпі, гудячи своїм веселим клаксоном, вирушив у наступну подорож, знаючи, що його маленькі пасажири тепер трохи мудріші й безпечніші.
І так, у містечку Сонячне, завдяки маленькому автобусу Біпі, усі діти навчилися, що безпека на залізничному переїзді — це не просто правило, а справжня суперсила, яка береже їхні пригоди.
Ще більше казок про правила безпеки можете прочитати за тегом казки на колесах.
