Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.
А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.
Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.
Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.
Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.
— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.
Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.
Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:
— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.
(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)
— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!
Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.
— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.
Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.
— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?
(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».)
Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.
— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…
— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.
— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.
— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!
Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі.
Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.
(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)
— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..
А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…
— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!
Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:
— Це ти, донечко? Ну як?
— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.
— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..
А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..
І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.
Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.
Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.
Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.
— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..
Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.
Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.
А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.
