Привіт! Мене звати Джиміні Цвіркун.
Сьогодні я поділюся з вами дивовижною історією, яка трапилася зі мною багато років тому.
Все почалося в затишному будиночку доброго майстра на ім’я Джеппетто. Він був талановитим різьбярем: його руки могли створити з дерева все, що завгодно — від шаф і сервантів до чарівних годинників із зозулею. Жив Джеппетто сам, але йому ніколи не було нудно. У його домі мешкали кіт на ім’я Фігаро та золота рибка Клео.
Та хоча Джеппетто мав таких милих друзів, йому все ж бракувало справжньої компанії. Одного дня він вирізьбив із шматка сосни ляльку, схожу на справжнього хлопчика, і назвав її Піноккіо.
— Якби ж Піноккіо став справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто, дивлячись на свій витвір. — Я завжди мріяв про сина.
Тієї ночі, лежачи у ліжку, він поглянув у небо, і його погляд зупинився на яскравій зірці, що падала.
— Дивись, Фігаро, падаюча зірка! — вигукнув Джеппетто і швидко додав:
— Кажуть, вона може здійснити найзаповітніші мрії.
Потім він усміхнувся і пробурмотів:
— Хіба це можливо? Просто казки…
І незабаром поринув у сон, не підозрюючи, що цієї ночі його бажання почне збуватися.
А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.
— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою.
Потім Блакитна Фея глянула на мене.
— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.
Піноккіо одразу почав рухатися, вертітися на всі боки. Його рухи були незграбними, і він наробив чимало шуму. Цей гамір розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не вірив своїм очам.
— Подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! — вигукнув Джеппетто. — Дивись, вона танцює та співає, як справжній хлопчик!
Джеппетто сяяв від щастя. Він обіймав і цілував Піноккіо, повторюючи:
— Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І хоча ти зроблений із дерева, для мене ти завжди будеш справжнім сином.
Наступного ранку Джеппетто звернувся до Піноккіо:
— Сьогодні ти підеш до школи. Тобі потрібно стати розумним, як інші діти.
Піноккіо зрадів, почувши це, і весело поскакав вулицею в напрямку школи.
На його шляху під аркою стояли двоє хитрунів, щось перешіптуючись між собою. Це були відомі міські злодії: пронира-лис Чесний Джон і його спільник, худий та голодний кіт Гідеон.
— Глянь на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис, прищуривши очі. — Вона рухається без жодної мотузки. Що думаєш, друже? Чи не заробити нам на ній чесний золотий, га?
— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.
— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!
— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.
— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.
Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де його виступ викликав захоплення у глядачів.
Заглянувши до театру, я побачив огрядного директора, Стромболі, який гримів:
— Співай, Піноккіо, співай!
І Піноккіо, щосили стараючись, заспівав:
— Я без мотузок, я сам собі пан,
Голова крутиться, як хочу я сам.
Був дерев’яним, став живий,
Хто ще такий веселий і гнучкий?
Я не іграшка, не на повідку,
Свободу свою нікому не віддам,
Я сам собі господар, я справжній Пан!
Публіка шаленіла від захвату, обсипаючи його монетами.
— Що ж, він, здається, мене більше не потребує, — подумав я з сумом. — Піду до Джеппетто і повідомлю йому, що Піноккіо, ймовірно, не повернеться.
— Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Стромболі, обіймаючи Піноккіо. — Ти справжня золота жила! Ми виступатимемо по всьому світу!
— О, звісно! — закивав головою Піноккіо. — Але спершу я маю повернутися до свого батька. Завтра я обов’язково прийду.
— Ну ні, друже! — прогарчав Стромболі, схопивши його за руку. — Ти залишишся тут!
Перш ніж Піноккіо встиг щось відповісти, Стромболі кинув його у стару пташину клітку та зареготав:
— Тут тобі і місце! Ха-ха-ха!
Я почув, як Піноккіо голосно кликав мене:
— Джіміні! Джіміні! Допоможи! Стромболі схопив мене і посадив у клітку!
— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.
Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.
— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.
За мить Голуба Фея залетіла у фургон.
— Що трапилось? – запитала вона.
І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.
— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!
І тоді він розповів, як все було насправді.
— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.
А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.
— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.
То був візник, що піднявся з-за свого столу.
— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.
— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!
Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.
— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.
— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.
— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.
— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!
І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.
Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.
Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.
Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.
Він перетворився на осла і з ревом кинувся навтьоки.
Піноккіо було хотів посміятися, але те саме почало відбуватися і з ним. Спочатку у нього виросли довгі ослячі вуха, потім з’явився хвіст.
— Піноккіо, швидше! — закричав я. — Стрибай у воду, можливо, це зупинить чари!
На щастя, вода частково допомогла. Ослячі вуха й хвіст почали зникати, але ми були втомлені, змучені та налякані.
Коли ми повернулися додому, нас чекало розчарування — будинок був порожнім. Джеппетто, Фігаро і Клео зникли. Ми зазирнули у вікно, але не побачили ані душі.
Раптом через вікно влетів аркуш паперу. Це був лист:
“Джеппетто вирушив у море на пошуки Піноккіо. Але його корабель проковтнув жахливий морський кит, відомий як Жах Глибин. Джеппетто, Фігаро та Клео опинилися всередині китового живота. Вони чекають, сподіваючись, що кит відкриє рот і дасть змогу зловити трохи риби, адже вони давно нічого не їли та голодують.”
— Давай, Джіміні, ми мусимо його врятувати! — вигукнув Піноккіо.
Ми стояли на високій скелі біля океану. Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь, щоб швидше опуститися на дно.
І за секунду ми вже опинилися в морських глибинах.
— Куди ж нам іти?
— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.
Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.
Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.
— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.
— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!
— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?
— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.
—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.
— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.
Джеппетто міцно притискав до себе Фігаро й Клео, я вчепився за Піноккіо, і раптом це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” ми вилетіли з горлянки страшного кита й опинилися посеред нескінченного моря.
Джеппетто зовсім не мав сили триматися на плаву.
— Бережи себе, Піноккіо! — прокричав він.
Але Піноккіо, не вагаючись, схопив батька за комір і щосили поплив до берега.
Коли вони дісталися суші, змучений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.
Джеппетто, хоч і знесилений, зібрав усі сили, щоб принести Піноккіо додому. Він поклав його в ліжко й не міг стримати сліз.
— Прощавай, мій хлопчику, — промовив Джеппетто, схилившись над сином. — Ти віддав усе, щоб урятувати мене.
Та раптом сталося диво. Піноккіо огорнуло яскраве сяйво, і його дерев’яне тіло почало змінюватися. Перед Джеппетто стояв не дерев’яний хлопчик, а справжня, жива дитина.
Піноккіо підвівся, його очі засяяли, а на обличчі розцвіла радісна усмішка.
— Синку! Мій справжній сину! — вигукнув Джеппетто, обіймаючи його з невимовною радістю.
Обіцянка Блакитної Феї здійснилася: “Якщо ти будеш сміливим, добрим і чесним, ти станеш справжнім хлопчиком.”
Радимо прочитати ще одну казку Діснея “Русалонька (версія Дісней)” 🧜♀️.
