Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.
На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!
Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?
— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.
Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!
Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!
— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.
Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.
Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?
Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!
Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс!
Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.
— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.
Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!
— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!
— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!
Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!
Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду!
Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!
Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!
У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?
Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!
— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!
— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.
Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.
Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!
Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.
— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?
— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.
Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!
У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!
Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя.
Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.
Який символізм закладено в казці “Піноккіо”?
Казка «Піноккіо» символізує шлях дитини до дорослішання. Дерев’яний хлопчик уособлює незрілу душу, яка вчиться чесності, відповідальності та любові. Ніс, що росте від брехні, показує, що неправду не сховаєш. Фея — це совість, а Джепетто — уособлення безумовної батьківської любові. Перетворення Піноккіо на справжнього хлопчика — символ духовного зростання.
