Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.
Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.
Розумні брати почали радитися між собою:
— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?
Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:
— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.
Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.
— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу.
Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.
А дурник сидить на печі й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!
— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!
Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:
— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
– Здорові, діду!
– Здоров, сину!
– Куди йдете, діду?
А той каже:
– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
– До царя на обід.
– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
– Ні,- каже,- не вмію!
– То й чого ж ти йдеш?
– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
– Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..
– От бач! – каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:
– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.
Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:
— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!
Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш!
Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:
— Здоровенькі були, дядьку!
— І тобі здоров’я, небоже!
— А що ви тут робите?
— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.
— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.
– Туди.
– Сідайте зо мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Чого ви на одній нозі скачете?
– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.
– Куди ж ви йдете?
– До царя на обід.
– Сідайте з нами.
– Добре.
Скороход сів. Знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень і крикнув:
– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
– Де ви її бачите?
– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?
– Сідайте з нами!
Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.
Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.
— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.
— Здоров! — відповів чоловік.
— Куди це ви йдете?
— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.
— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!
— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.
— Тоді сідайте з нами!
— Добре! — погодився чоловік.
Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
– Здорові, дядьку!
– Здоров!
– Чого ж ви тут ходите?
– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.
– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?
– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
– Так сідайте з нами!
– Добре.
Обпивайло сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
– У село,- каже.
– Ото! Хіба в селі нема соломи?
– Є,- говорить,- та не така!
– А хіба це яка?
– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
– Сідайте з нами!
Морозко сів. І полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
– Здорові, дядьку!
– Здоров!
– Куди ви дрова несете?
– У ліс.
– Ото! Хіба в лісі нема дров?
– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.
– А які ж?
– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!
– Сідайте з нами!
І той згодився, сів та й полетіли.
Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!
Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.
Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:
— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.
Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:
— Та то якісь обідрані мужики!
Цар не повірив:
— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!
Тоді цар сам вийшов до людей.
— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.
Дурник сміливо вийшов уперед.
– Я! – каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:
– Чому ти,- питає,- не їси?
– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав – так і так:
– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?
– Не журись! Я тобі дістану!
– Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
– Скажи,- говорить,- що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:
– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!
– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?
А Стрілець каже:
– Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:
– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.
Та й знов зажурився – аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!
Приходить лакей: так і так.
– Добре,- каже,- нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:
– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:
– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!
Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.
– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!
От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.
Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.
– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»
От і посилає до дурня лакея:
– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!
Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.
– Оце,- каже,- як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…
– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.
– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!
– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.
Приходить слуга:
– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.
Він питає:
– Що там так рано грає?
– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:
– Стій! – крикнув.
Військо у лаву стало,- як перемите!
Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
– Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!
