Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.
Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.
Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…
Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.
Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку.
Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.
Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.
Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:
— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.
Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.
Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.
Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.
«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»
Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:
— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?
І він розповів їй усе, що сталося.
Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!
Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.
— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.
— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.
Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:
— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів…
Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:
Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!
Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.
Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:
— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!
Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.
— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…
— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…
І з новою силою взялася сварити бідолаху.
Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.
Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:
— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!
А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.
— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.
— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:
— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!
І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.
Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.
Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.
Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.
Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.
Лісоруб глянув на неї й подумав:
“Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?”
Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!
Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.
Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.
Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.
Рекомендуємо прочитати казку Шарля Перо “Подарунки феї”, де йдеться про молоду дівчину, яка отримала від феї дивовижні дари, що змінюють її життя. Завдяки своїй доброті та мудрості, героїня стикається з випробуваннями, які вчать її важливим життєвим урокам. Це казка про силу доброти, винагороду за добрі вчинки та важливість вибору.
