Колись давно, ще за тих часів, коли наших дідусів і бабусь не було й на світі, жив собі бідний чоловік із дружиною. У них був один-єдиний син, та й той — справжнісіньке ледащо. Ні за що не брався, навіть пальцем не ворухне. Тільки сидів на печі та байдикував, пересипаючи час димом від проса.
Хлопцеві вже, може, років двадцять минуло, а він досі без штанців на печі сидить. Як дадуть їсти — їсть, а ні — то й голодний сидить. Батьки тільки зітхали та журилися:
— Що ж нам із тобою робити, сину? Чужі діти допомагають батькам, а ти тільки дарма хліб переводиш!
Та синові те байдуже. Він і далі байдикує. Врешті мати не витримала:
— Послухай, старий, скільки це триватиме? Він уже виріс, а нічого робити не вміє. Віддай його до когось на навчання, може, люди його чогось і навчать.
Батьки порадилися, і батько відвів сина вчитися на кравця. Але той побув там лише кілька днів і втік додому. Знову заліз на піч і за своє. Батько побив його, насварив і віддав до шевця. Та й тут те саме — втік. Врешті, спробували віддати його до коваля, але і там син довго не затримався.
— Що ж із ним робити? — бідкався батько. — Поведу цього вражого ледацюгу в інше царство, хай там навчиться працювати!
Зібрався батько, узяв сина та й пішли. Йшли вони довго чи коротко, доки не дійшли до густого темного лісу. Такий той ліс непроглядний, що ані сонця, ані неба не видно, лише земля під ногами маячить.
Втомилися мандрівники. Біля стежки стоїть обгорілий пеньок. Батько побачив його й каже:
— Сяду трохи, відпочину, бо ноги геть зморились.
Присів він на пеньок і зітхнув:
— Ох! Як же я втомився!
Не встиг це сказати, як із пенька, наче з-під землі, виліз малесенький дідок. Сам зморщений, наче старий корінь, а борода зелена аж до колін. Глянув на чоловіка й питає:
— Чого ти мене кликав, чоловіче?
Той аж здригнувся від несподіванки й почав роздивлятися дідка. Дивне створіння! Але батько швидко опанував себе й каже:
— Я тебе й не думав кликати! Іди собі геть!
— Як це не кликав? — обурився дідок. — Адже ти сам сказав: “Ох!”
— А хто ж ти такий? — питає чоловік.
— Я — лісовий цар Ох. То чого ти мене кликав?
— Та цур тобі! Я не тебе кликав, просто зітхнув!
— Ні, кликав! Ти сказав: “Ох!” — наполягав дідок.
— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав: ох!
— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.
— Найми,— каже Ох,— у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ще рік служитиме у мене!
— Добре,— каже чоловік.
Затвердили домовленість, випили могорич добряче, і чоловік повернувся додому, а сина Ох забрав із собою.
Привів Ох парубка аж на той світ, під землю, до своєї зеленої хатини. Хатина була обтиканою очеретом, і все там було зелене: стіни, лавки, навіть сама Охова жінка й діти. А наймичками в нього служили мавки — такі зелені, як свіжа рута!
— Сідай, наймитку, поїж трохи, — каже Ох.
Мавки подали йому страву, і страва теж зелена. Парубок поїв.
— Ну, — каже Ох, — а тепер іди, нарубай дров та наноси сюди.
Пішов парубок. Чи багато він рубав, чи зовсім ні, але приліг на дрова та й заснув. Ох повертається, а наймит спить. Тоді Ох зв’язав його, поклав на дрова й підпалив. Наймит згорів. Ох зібрав попіл, розвіяв по вітру, але одна вуглинка залишилася. Тоді Ох оббризнув її живущою водою, і наймит знову ожив, тільки став моторніший.
Та ледар звичок не змінив. Знову Ох послав його дрова рубати, і знову парубок заснув. Ох повторив те саме: спалив, розвіяв попіл, вуглинку оббризнув живущою водою — і парубок ожив ще дужчим та гарнішим.
Втретє Ох зробив те саме. І з ледачого хлопця став моторний, гарний козак — не вигадати й не розказати, хіба в казці сказати.
Пройшов рік. Як рік минув, батько пішов за сином. Прийшов до знайомого обгорілого пенька, сів і зітхнув:
— Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі треба, чоловіче? — пита Ох.
— Прийшов,— каже,— за сином.
— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося до біса півнів!
— Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.
— Ну,— каже Ох,— йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік оп’ять йде до Оха. Прийшов до пенька:
— Ох! — каже.
Ох до його виліз.
— Йди,— каже,— пізнавай! — Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
— Йди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов журячись.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
— Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров’я, діду!
— Куди тебе бог несе?
— Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
— Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!
— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
— Знаю! — каже дід.
— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!
— Слухай же,— каже дід.— Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька.
— Ох! — каже.
Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.
— Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:
— Ось мій син!
— Ну, вгадав! Коли так, то бери.
Взяв, перекинув того голуба — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!
— Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний… Служив ти три роки, та нічого не заробив!
— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
— Се твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Триста рублів без ретезя.
— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!
— Ні.
— Ну, бери всі гроші, давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись…
— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— паничі їхатимуть по перепелиці з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.
От йдуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.
— Це твій сокіл?
— Мій.
— Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчову зробимо…
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
— Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От підходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.
— Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.
— Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука,— каже батько.
— Ну шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Е, ні, цигане, недоуздок мій!
— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю, я тобі п’ять рублів накину,— тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От оце вона дожене та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
— Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я і так чую!
Та це що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та:
— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго щука гналася за окунем, але впіймати не змогла. Тоді окунь виплив на берег, де цариця прала шмаття, і обернувся на гранатовий перстень у золотій оправі. Царівна побачила його, підняла з води та принесла додому, хвалячись:
— Подивіться, таточку, який гарний перстень я знайшла!
Батько дивується, а царівна радіє, не знаючи, на який палець одягти таку красу.
Минув час, і повідомили царя, що до палацу прийшов купець. Це Ох обернувся на купця.
Цар вийшов до нього:
— Що тобі треба, чоловіче?
— Їхав я морем і віз своєму царю гранатовий перстень, але він випав у воду. Чи не знайшов хто?
— Знайшла моя дочка, — відповів цар.
Покликали царівну. Ох благав її віддати перстень, бо без нього, мовляв, і жити не зможе. Але царівна не погоджувалася. Тоді втрутився цар:
— Оддай, дочко, не накликай біди на чоловіка.
Ох же благав іще більше:
— Що хочете, беріть, тільки поверніть мені перстень!
— Ну, коли так, — сказала царівна, — щоб ні тобі, ні мені!
І кинула перстень на землю.
Перстень розсипався пшоном, яке розкотилося по всій кімнаті. Ох обернувся на півня та почав клювати зерна. Усе з’їв, окрім однієї пшонини, що закотилася під ноги царівні.
З тієї пшонини з’явився гарний парубок. Як побачила його царівна, одразу закохалася і почала благати батьків:
— Я ні за ким іншим щасливою не буду, тільки за ним!
Цар довго вагався, але зрештою благословив їх. Справили весілля таке пишне, що весь світ зійшовся. І я там був, мед-вино пив, хоч у роті не було, а по бороді текло — тому вона в мене й побіліла!
Яка мораль казки “Ох!”?
Мораль казки “Ох!” полягає в тому, що праця та терпіння винагороджуються, навіть якщо шлях до успіху здається важким і незрозумілим. Казка також вчить, що хитрість і вигоди на короткий термін можуть призвести до непередбачуваних наслідків, а справжні зміни й розвиток відбуваються через складний, але чесний шлях. Крім того, казка підкреслює важливість вдячності і вміння оцінити ті, хто дає нам можливість змінити своє життя.
Радимо почитати казки “Мудра дівчина“, “Язиката Хвеська”.
