В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого – зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся – уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово – ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла.
Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:
«Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?»
«Так, так! Звали його Мустафа,- дивуючись, відповів хлопець і додав: – Але його вже давно немає на світі».
«Немає!!» – крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.
«Чого ви плачете, пане?» – звернувся Аладдін.
«Та як же мені не плакати?! – заголосив добродій,- коли твій батько був мій рідний брат, а я – твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного… Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха – що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата».
Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:
«На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат».
Аладдін не оглядаючись побіг додому.
«Мамо, мамо,- закричав він,- скажіть насамперед, чи є у мене який-небудь дядько?»
«Ні, дядьків ніяких у тебе немає»,- відповіла мати.
«Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату».
«Не розумію! – дивувалася мати.- У твого батька справді був колись брат, але він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння»,- додала вона.
На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, до його підійшов той же добродій і сказав:
«Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що-небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату».
Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.
Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.
«Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!» – голосно проговорив він.
Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:
«Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата.- Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: – Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сірії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї,- стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця.- Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: – А як тебе звуть, хлопчику?»
«Мене звуть Аладдін»,- відповів хлопець.
«Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!»
Аладдін почервонів і сховав голову.
«Ледащо він у мене, ледащо! – відповіла за його мати.- Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся – так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері».
«Еге, сину, погано, погано! – докірливо захитав головою гість і став його соромити.- Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені».
Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові
«Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати».
«От і чудесно,- сказав гість,- завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму»
Повечеряли, побалакали ще про Аладдіна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.
І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладдіна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.
«Вибирай, яке хочеш!» – сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.
Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.
«Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!» – дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.
«Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого».
І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.
Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.
Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.
«Аладдін – добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми – хай же подивиться і на дорослих».
Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.
Дядько обняв небожа і сказав:
«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».
І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником
«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».
Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.
«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.
Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.
«Та куди ми йдемо, дядечку? – звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».
«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».
Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.
«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».
Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.
«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» – спитав він, витираючи сльози.
«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем – дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».
«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».
«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.
«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»
«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».
Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.
«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».
Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу – визволяти від усякого лиха.
Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.
«Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!»
«Зараз, моя дитино! – крикнув чарівник.- Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі».
«Вибачте, дядечку,- озвався із ями Аладдін,- але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі».
Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.
Тепер уже час нам дещо сказати і про «дядька» Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.
Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.
Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав – і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся персня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.
«Скажи, чого ти хочеш! Ти – власник персня – мій володар, а я твій раб».
В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:
«Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допоможи мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!»
Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.
В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.
Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.
Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. «Третій день як і рісочки не було у мене в роті»,- додав він.
«Будь обережнішим, синочку,- попередила мати,- і не їж багато. Навіть зараз не говори мені – ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим».
Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.
Переклад: Олександр Олесь
