Жили собі чоловік і жінка. Не мали вони багатства, але були щасливі, бо любили одне одного й жили в злагоді. Лише одного їм бракувало — дитини. Хоч скільки молилися, а в хаті була тільки тиша… та старий кіт на припічку.
Одного дня жінка зібрала останні гроші й пішла до лісової ворожки.
— Допоможи, бабусю, — благала. — Нехай у нас буде дитинка…
Ворожка пошептала, поворожила й дала їй жменю чорного зерна:
— Перемели на борошно, спечи паляничку й з’їж. Але запам’ятай: якщо народиться дитя, до півроку нікому його не показуй! Ні сусіду, ні родичу, ні чужинцю — нікому!
Так і сталося: невдовзі в жінки з’явилася гарнесенька дівчинка — ясні очі, личко, як у ляльки. Назвали її Парасинкою. Рости вона почала швидко — мов на очах. Батьки були щасливі, та день за днем тягнулися до тієї межі, коли нарешті зможуть поділитися радістю з людьми.
Одного разу, коли жінка була вдома сама, хтось постукав у двері. Вона завісила колиску й пішла відчиняти. На порозі стояла стара, зігнута баба в подертій хустці й попросила води. Господиня пішла по воду, а тим часом баба нишком прослизнула до хати, відхилила завісу над колискою, прошепотіла щось — і зникла.
Коли жінка повернулась, — на порозі нікого, а в колисці… свинка!
Засмутилися чоловік і жінка, заплакали — та що вдієш? Стали вони жити з Парасинкою-свинкою.
Та не минуло й кількох днів, як у хаті почали траплятись дива: прийдуть з поля — вдома прибрано, обід зварено, все чисто. Хто це робить — невідомо.
Одного разу сусідський хлопець Іванко побачив, як свинка з кошиком за плечима поспішає до лісу. Зацікавився, пішов слідом. А в хащі побачив, як свинка залізла під кущ — а з другого боку з’явилася вродлива дівчина.
Підкрався Іванко — бачить, під кущем лежить свиняча шкура.
— Хто ти, дівчино прекрасна? — запитав. — Чому ховаєшся в шкурі?
— Це мене зачарувала зла відьма, коли я ще була немовлям. Стану я знову дівчиною, тільки якщо хтось мене щиро полюбить і поцілує за весільним столом.
— То будь моєю дружиною! — враз вигукнув Іванко.
— Подумай добре, — сумно мовила дівчина. — Село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу в шкурі свинки.
Та Іванко не вагався. Заслав сватів, а вже в неділю вів Парасинку до хати.
Село реготало — такого ще не бачили! Найдужче сміявся багацький син Василь:
— Гляньте, Іванко свиню до шлюбу веде! Оце жінка — на всі часи!

Та Іванко не звертав уваги. Прийшли додому, сіли за весільний стіл, і щойно поцілував він Парасинку — свиняча шкура впала, а перед усіма з’явилася чарівна дівчина.

Сміх замовк. Люди не могли повірити своїм очам. Василь ледь з заздрощів не задихнувся. П’ять днів не їв, не спав, тільки й думав, як здобути кращу красуню.
І надумав: “Я знайду найкращу! І не дівчину, а справжню графську льоху!”
Пішов до управителя замку з торбою грошей. Той і дав йому найгрубшу свиню, Маню.
Настала неділя — Василь везе Маню до шлюбу. Люди дивуються. За весільним столом він цілує свиню — та нічого не змінюється. Ні після першого поцілунку, ні після десятого.
Тут Василь розлютився, копнув льоху — і вона полетіла з хати. Село вибухнуло сміхом.
— Оце то Василь! Хай тепер усі знають, кого засватав!
А Іванко з Парасинкою зажили в щасті та любові, і ще довго в селі згадували, як свиняча шкура обернулася в справжню казку.
А найбільше з усіх сміявся син багача — Василь:
— Ви тільки гляньте на цього жебрака! Йде собі — і ще й свиню з собою тягне!
Але Іванко з Парасинкою ніби й не чують насмішок. Ідуть своєю дорогою, щасливі.
Ось і Іванкове подвір’я. Весільний стіл накрито, та, крім батьків молодят, ніхто із села не захотів сісти. Люди стояли за тином і глузували, хто як міг. Василь аж за живіт брався:
— Дивіться, дивіться, цілує свою свиню! Ой, не можу! Лусну від сміху!
Та тільки Іванко поцілував свинку — як шкура з неї спала, і перед столом постала вродлива й радісна дівчина — Парасинка.
Настала тиша. Василь ледь не впав від подиву. Побачивши Парасинку, затрусився з заздрощів. Ото тобі й “жебрак”! Ото тобі й “дранець”!
П’ять днів Василь нічого не їв і не пив. Не міг заснути. Думав тільки, де б йому знайти ще кращу наречену. На шостий день надумав:
— Іванко узяв якесь облізле порося — а я, багатий чоловік, візьму собі справжню графську льоху! Отакого!
І зранку, прихопивши торбинку з грошима, подався до графського замку. Управитель довго не міг второпати, чого хоче цей дивак, але гроші все пояснили. І за Василя віддали Маню — найтовщу льоху в маєтку.
У неділю графські хлопи ледь не померли зі сміху, поки вантажили Маню на Василеву бричку. А той гордо, мов імператор, мчав із нею на весілля.
Село завмерло. Всі дивилися на це видовище з широко відкритими ротами.
Весільний стіл ломився від страв і напоїв. Маня аж очі вирячила — стільки смакоти!
Та як кажуть: пусти свиню до столу — вона й ноги на стіл. Маня всілася прямісінько до печеної картоплі.

Василь намагався пригорнути наречену й поцілувати. Один раз, другий, десятий… А свиняча шкура все не спадала.
Розлючений, Василь як не копне Маню — та й вигнав із-за столу.
Тут уже все село вибухнуло сміхом:
— Але й Василь! Оце жених! Кричи тепер, Василю, на все село, яка тобі дісталась наречена!
А Василю — не до сміху. Згадав він тоді свої ж слова:
«Який іде — таку й веде…»
А Іванко з Парасинкою жили собі довго, радісно і щасливо.
Мораль казки: Щире серце бачить справжню красу. Добро винагороджується, а пиха та насмішки обертаються соромом.