У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:
— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!
Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.
Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу.
Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:
— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?
— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?
Сусід зітхнув, нічого не сказав.
Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:
— А як можна допомогти, хіба не варто?
— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!
От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.
Розсердився, загорлав:
— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!
Сусід спокійно відповів:
— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…
Мораль казки:
Байдуже ставлення до чужих проблем може обернутися бідою і для тебе самого. Допомагай іншим і дослухайся до порад — іноді саме вони рятують від втрат.
