Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.
Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.
Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.
Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:
— Де сила не бере, там хитрість допоможе.
Пішли вони до віслюка та й кажуть:
— Давай, сусіде, знайомитись!
Познайомилися. Лис і продовжує:
— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.
Першим заговорив вовк:
— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років!
— А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.
— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.
Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.
— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.
А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.
— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.
Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:
— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!
Сказав це й дременув у гори.
