У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.
Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.
— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.
Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.
— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.
— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.
Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.
— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.
Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.
— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.
Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.
— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.
Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»
Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:
— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.
Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.
— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.
— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.
Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.
— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити.
Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.
Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.
— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.
Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.
Кінець.
Поради для обговорення з дітьми:
- Запитайте, чи відчувала дитина колись, що її не люблять, і що викликало ці почуття.
- Поговоріть про те, чому Сіріус сховався і чи допомогло це йому відчути себе краще.
- Обговоріть, як важливо ділитися своїми переживаннями з близькими, щоб позбутися страхів.
Читайте більше казок про маму: Свинка Пеппа і сюрприз для мами та Секрет маминої усмішки.
