Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі.
Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:
— Чого це ти так довго ходив?
— А я снідав, — каже Сергійко.
— Як — снідав? — дивується мати.
— А вони запросили мене снідати…
— А що ж ти їм відповів?
— Нічого… Сів і поснідав.
— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.
— Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний…
— Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
— Правда буває гірша за неправду, — каже мати.
А Сергійкові тепер думай: як же це так?
Бажаєте ще оповідання, яке наштовхне на роздуми? Радимо ознайомитися з твором “Хлопчик і сніжинка”.
