За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце.
Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.
— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку.
Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.
— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.
— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний.
— Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.
— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.
— Я — Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.
— Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!
— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.
— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.
— Не хочу!
— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю!
— Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.
— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.
Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:
— Ну де ти, чого так довго?!
— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги, — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.
Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.
Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.
— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.
Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.
— Ну, таке! — озвався він.
— Підійти ближче, — попросила Смішинка.
— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?
— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.
— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.
— Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.
Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.
— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.
Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи.
Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції.
— Чудово! Правда? — запитала дівчинка.
— Так, — тихо відповів хлопчик.
Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.
— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.
— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.
✅ Чому вчить казка “Гойдалка радості”:
- Дружба змінює нас — навіть найсумніший і замкнутий може відкритися, якщо поруч буде хтось щирий, веселий і добрий.
- Справжня радість — у простих речах: у природі, у грі, в доброзичливості.
- Варто зробити крок назустріч — і світ зміниться, навіть якщо спочатку страшно або лінь.
- Не варто засуджувати інших за їхній настрій — краще допомогти.
- Кожен має право бути собою — навіть якщо ти не Смішинка, а просто Ти.
❓ 5 запитань до казки:
- Чому хлопчик на початку був сумним і називав себе Стресом?
- Як поводилася Смішинка, щоб розвеселити хлопчика?
- Що особливого було в Гойдалці радості?
- Як змінився настрій хлопчика після прогулянки з дівчинкою?
- Чому хлопчик наприкінці сказав: «Я — просто Я»?
