Жили собі на світі двоє діток — хлопчик Петрик і дівчинка Наталочка. Вони ходили до однієї школи, навчалися в одному класі. Наталочка була чемною, старанною і завжди допомагала іншим. А от Петрик — навпаки: не любив уроків, бешкетував і забував про ввічливість.
Одного погожого дня діти вирушили до лісу по гриби. Та не встигли й помітити, як заблукали. До того ж — кожен в іншому місці. Даремно гукали батьків — відповіддю їм була лише тиша лісу.
На щастя, невдовзі дітлахи почули голоси одне одного і зустрілися. Сіли на пеньок і почали думати, як вибратись із лісової пастки. Та, як виявилося, ліс мав свої правила: дорогу з нього могли знайти лише ті, хто знає слова ввічливості.
Довго вони блукали серед дерев, аж раптом побачили хатинку. А в тій хатинці жила бабуся на ім’я Ввічливість. Діти чемно постукали у двері й попросили допомоги.
— Щоб вибратися з лісу, — сказала бабуся, — треба знати чарівні слова: слова ввічливості.
Наталочка зраділа, бо таких слів знала багато. А Петрик похнюпився — він майже ніколи їх не вживав. Але добра Наталочка не залишила товариша в біді — навчила його казати:
«будь ласка», «дякую», «перепрошую», «дуже прошу».
І разом вони звернулися до бабусі:
— Вельмишановна бабусенько, ми вас щиро просимо — будь ласка, покажіть нам дорогу з лісу!
Бабуся Ввічливість усміхнулася і показала дітям стежину додому. А на прощання ще й пригостила смачними грибами та ягодами.
Коли Петрик і Наталочка повернулися додому, батьки не могли натішитися — особливо змінами у Петрику. Відтоді хлопчик став уважним, чемним і ніколи не забував казати ввічливі слова. Що ж сталося в лісі — так і залишилося маленькою таємницею Наталочки. Вона лише усміхалася, коли її про це питали.
А бабуся Ввічливість живе в лісі й донині. І допомагає всім, хто загубився. Але лише тим, хто пам’ятає головне правило: ввічливе слово — завжди відкриває двері.
