– Веселе життя в Багдаді тривало недовго. Незабаром мені знову захотілося побачити світ і здійснити ще одну, можливо, останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я збудував власний корабель, наповнив його крамом і запросив із собою торговців різних націй.
Ми довго мандрували морем, поки не пристали до безлюдного острова. Там ми натрапили на яйце роха, таке саме, яке я бачив під час своєї першої подорожі. Усередині вже прокльовувалося пташеня, і крізь тріснуту шкаралупу було видно його дзьоба.
Мої супутники, вражені побаченим, вирішили розбити яйце та дістати птаха. Даремно я намагався їх зупинити – вони не послухали й розрубали роха на шматки, щоб приготувати його на сніданок.
Щойно вони почали їсти, як небо затягли дві величезні темні хмари. Капітан, досвідчений моряк, одразу зрозумів небезпеку і закричав:
– Швидше на корабель, якщо хочете вижити! Це летять батьки маленького роха!
Ми всі кинулися до корабля і поспіхом відпливли від берега. Тим часом два рохи спустилися на острів. Побачивши, що сталося, вони закричали жалібно, але незабаром злетіли в небо й зникли з наших очей. Ми вже почали радіти, що небезпека минула, та раптом птахи повернулися, несучи в кігтях величезні уламки скель.
Ми ще не встигли як слід усвідомити загрозу, коли один із рохів випустив камінь просто над кораблем. На щастя, керманич вчасно помітив небезпеку і різким рухом керма відвів судно вбік.
Камінь впав у воду поруч, здійнявши хвилю такої сили, що море на мить розступилося майже до самого дна. Але другий удар виявився точнішим — скеля впала просто на палубу, розбивши її на тріски.
Ті, хто вижив, опинилися у воді. Мені пощастило вхопитися за уламок корабля. Однією рукою тримаючись за нього, а другою гребучи, я за допомогою вітру швидко дістався найближчого острова.
З останніх сил я вибрався на високий, крутий берег. Відпочивши, почав оглядати місцевість. Острів виявився справжнім райським садом: дерева гнулися під вагою стиглих плодів, а між ними дзюркотіли кришталево чисті струмки. Я скуштував соковиті фрукти, напився свіжої води, а потім ліг у тіні дерев і міцно заснув.
Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей.
Тривожні думки не давали мені заснути. «Що ж буде зі мною? — думав я з жахом. — Які ще нові випробування чекають на мою нерозсудливу голову?»
Я знову докоряв собі за свою легковажну пристрасть до пригод і нових вражень. Цієї ночі мені хотілося лише одного — померти.
Проте настав ранок. Сонце піднялося над горизонтом, залило своїм теплом і землю, і море. Темні думки розвіялися, і я відчув полегшення.
Я вирушив досліджувати острів.
Незабаром помітив старого дідка, що сидів на березі струмка. Він обіймав руками зігнуті коліна, а голова з довгою білою бородою схилилася йому на груди. На вигляд він був жалюгідним та виснаженим. Мені здалося, що це нещасний мандрівник, якого, можливо, так само, як і мене, викинуло сюди хвилями.
Я підійшов ближче, привітався та запитав, як він сюди потрапив. Але дід мовчав, лише жестом показав, що хоче, аби я переніс його через струмок.
Мені стало його шкода. Я схилився, підняв старого на плечі та обережно переніс через воду.
– Тепер злазь! – сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю.
Але навіть після цього я не зміг позбутися настирливого дідка. Він лише трохи розняв ноги, даючи мені можливість перевести подих, але щойно я спробував відпочити, як він почав штовхати мене в ребра, змушуючи знову піднятися й нести його далі.
Ми йшли через ліс, і щоразу, коли траплялося плодове дерево, він змушував мене зупинятися, щоб зірвати та з’їсти фрукти. Потім знову штовхав мене, наказуючи рухатися далі.
Так тривало цілий день. До вечора я був знесилений і впав на землю, але навіть тоді він не відпустив мене. Дід просто ліг разом зі мною, все ще міцно стискаючи мою шию ногами.
Минали дні, і з кожним новим днем у мене все більше танули сили. Я вже майже не міг ні йти, ні навіть дихати.
Одного разу ми натрапили на виноградні лози, що рясно плодоносили. Тоді мені спало на думку видавити з ягід сік у баклагу, яку я випадково знайшов на дорозі. Я залишив її на сонці, щоб сік заграв.
Коли через кілька днів ми знову проходили повз це місце, я скуштував напій. Це було чудове, міцне й ароматне виноградне вино. Випивши кілька ковтків, я ніби вдруге народився: про своє нещасне становище я забув, і, не втримавшись, почав підстрибувати й співати веселі пісні.
Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря.
На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям.
– Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть.
Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом.
Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста.
Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи.
Мій приятель дав мені харчів і сказав:
– Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом.
Ми прийшли в величезний кокосовий ліс.
Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель – торговець – купив у мене всі оріхи.
– Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад.
Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей.
Коли наш корабель, завантажений горіхами, вирушив у дорогу, я також відправився в подорож. Ми побували на багатьох островах, а потім вирушили на ловлю перлів. Тут мені неабияк пощастило: мій наймит-водолаз дістав для мене безліч дорогоцінних перлинних раковин.
Нарешті, здобувши велике багатство, я повернувся додому. Віддавши десяту частину своїх статків убогим, я знову став жити спокійно та щасливо.
Ось, друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Якщо вам ще не набридло слухати, приходьте завтра – я розповім далі.
Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а наступного дня, після сніданку, знову почав свою розповідь.
Переклад: О.Олесь
“Подорожі Сіндбада-Морехода” – це початок захоплюючої східної казки про відважного мандрівника Сіндбада, який пройшов через неймовірні випробування, небезпеки та чудеса на своєму шляху до багатства і слави.
В наступній Шостій подорожі Сіндбада знайдете історію про Магічні пригоди та бурі на морі ⛈️⚓
Читайте попередню: Четверту подорож Сіндбада – Зустріч із людожерами і дивовижний порятунок 🏰🔥
