«Коли я думаю про те, як після стількох лихих пригод я знову наважився вирушити в подорож, то сам починаю сумніватися в своєму розумі. Скільки разів я клявся більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів відчував каяття! Але якась невидима сила вабила мене до далеких країн. Так сталося і цього разу. Як би не благали мене рідні та друзі, я сів у корабель і вирушив. Спершу я відвідав землі Персії та Індії, а потім сів на корабель, що вирушав у довгу подорож.
Ми довго плавали, але в кінці кінців збились з курсу, і не знали, де ми, мчачи по бурхливих хвилях. Але це ще не було найбільшим лихом. Найгірше сталося, коли капітан зрозумів наше становище. Він зірвав з себе чалму, рвав волосся і почав поводитися, як божевільний. Коли ми запитали його, в чому справа, він з жахом закричав:
– Все скінчено! Ми загинемо! Не пройде й чверті години, як наш корабель розіб’ється в тріски — невблаганна течія вже захопила нас і наближає до кінця!
Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель невблаганно несло до страшного місця, і через кілька хвилин він ударився об гранітну скелю і розбився. На щастя, він занурювався повільно, і ми встигли не тільки вибратися на берег, але й врятувати харчі та найцінніший крам.
Весь берег був покритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, що пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, а сама гора була з кришталю, рубінів і іншого коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікала смола, що в морі перетворювалася на янтар. Хвилі викидали цей янтар на берег, і його було чимало. Та нам уже не були потрібні ці скарби. Вибратись з острова здавалося неможливим: круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала жодного шансу відплисти. Нам залишалося лише чекати голодної смерті.
Харчів, які ми захопили з корабля, не вистачило на довго, і вже через кілька днів вони закінчились. Товарищі почали вмирати один за одним. Я їв потроху, тому, коли інші вже лежали мертвими, я ще дихав, чекаючи своєї черги. Розуміючи, що через кілька днів і мені не буде чим харчуватись, я вже викопав собі могилу.
Треба вам сказати, мої дорогі друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, яка одразу привернула мою увагу. Скрізь, на Божому світі, річки витікають з джерел і течуть до моря. Але тут була широка річка, що виходила із джерел прямо над морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. І в моїй голові виникла думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що тече під землею, мусила десь вийти на поверхню. А якщо зробити пліт, сісти на нього і віддатися течії? Річка або винесе на людей, або поглине в свої загадкові хвилі. У всякому разі, гірше вже не буде.
І ось я почав збирати бруски, з’єднував їх гвіздками, міцно пов’язав, і вийшов дуже добрий пліт. Взяв з собою найцінніші рубіни, ізумруди та янтар, зробив два весла і спустив пліт на воду. Мене швидко понесло вперед. Тихе сонячне світло, що пробивалося до печери, швидко зникло, і я потрапив у непроглядну темряву. Кілька днів я плив в абсолютній пітьмі, очікуючи смерті. Місцями каміння висіло так низько, що я не раз вдарявся і змушений був плисти зігнувшись або навіть лежачи.
Харчів вже не вистачало. Від жахливої втоми я ліг і впав у забуття. Як довго я лежав, не знаю, але коли прокинувся, то не міг повірити власним очам. Замість темряви на мене дивився ясний сонячний день, а навколо простягалася зелена долина. Мій пліт був прив’язаний до берега, а мене оточували якісь чорні люди. Хоч я і не розумів їхньої мови, було видно, що вони не ставляться до мене вороже.
З серцем, сповненим радості, я голосно прочитав молитву арабською мовою. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши, сказав на тій же мові:
— Не дивуйся, мій брате, що нас стільки навколо. Ми прийшли сюди, щоб викопати рівчак і провести воду на наші поля. Ми здалеку побачили щось на річці, а коли побачили пліт, деякі з нас стрибнули у воду і притягли його до берега. Ми прив’язали його і стали чекати, коли ти прокинешся. Тепер розкажи нам, як ти потрапив сюди і звідки спустив пліт на річку, початок якої ми не знаємо.
– З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти.
Всі стали виймати харчі і годувати мене.
Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху.
– Нам він не повірить,- говорили вони.
Через кілька хвилин привели коня, на якого мені запропонували сісти. Я сів, і ми вирушили в дорогу. Частина людей йшла попереду і вказувала шлях, я їхав слідом, а за мною йшли решта, несячи мій пліт з усім його вантажем. Наступного дня ми прибули в столицю Серендиби — острів, на якому я опинився. Шейху негайно сповістили про моє прибуття, і він наказав привести мене до себе. Коли я увійшов, шейх уже сидів на престолі і чекав на мене. Я привітав його за індійським звичаєм — впав перед ним і поцілував землю. Але шейх люб’язно наказав мені встати і посадив поруч.
— Як тебе звуть? — запитав він.
— Сіндбад, — відповів я. — Родом з Багдада.
— Як же ти потрапив сюди, в мою країну?
Я розповів йому свою історію, і вона здалася шейху настільки цікавою, що він наказав записати її золотими літерами в літописи своєї держави. Незабаром принесли мій пліт з усіма пакунками. Шейх не міг відірвати очей від чудових рубінів і ізумрудів, яких навіть не було в його скарбниці. Я низько вклонився перед ним і сказав:
— Ваша величність! З великою радістю віддаю на вашу волю не лише себе, а й усі мої скарби. Прийміть цей скромний подарунок.
На це шейх відповів з усмішкою:
– Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом.
Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано.
З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто.
Хоч як добре мені було на острові, думки постійно повертались до рідного краю. Одного разу я підійшов до шейха і сказав йому, що хочу повернутись у Багдад. Шейх не тільки погодився відпустити мене, а й щедро подарував багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я щиро подякував шейху і пообіцяв якомога швидше виконати його доручення. Але доброта шейха не обмежилась цим: перед моїм від’їздом він покликав капітана і наказав йому задовольняти всі мої прохання.
— Май на увазі, що Сіндбад — мій посол, — сказав він.
Лист шейха Серендиби був написаний на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайно дорогого звіра.
Ті, хто знав індійську мову, могли легко прочитати його зміст:
«Шейх Індії, перед яким тисячі століть минають, володар палацу, дах якого блищить від тисяч рубінів, і скарбниця, повна двадцяти тисяч брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.
Цей мій малий подарунок — хоч і скромний за вартістю, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності й вірності. Сподіваюся, що в твоєму серці знайдеться місце для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»
Я доїхав до Багдада і негайно повідомив каліфу, що маю важливе доручення від індійського шейха.
Каліф висловив бажання мене побачити. В найкращому убранні я пішов до нього і наказав своїм людям нести подарунки для каліфа. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно передав листа і коротко, але чітко розповів, як став послом. Каліф прийняв мене дуже привітно, прочитав листа шейха Серендиби і запитав, чи справді все, що в ньому написано про його силу та багатства.
Я піднявся і, відповідаючи, сказав:
— Ваша величність! У листі великого шейха немає ані краплини неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, ніж його палац. Коли шейх хоче показатися народу, він сідає на розкішний престол, поставлений на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений величчю та розкошами.
Попереду, на тому ж слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду — другий, що тримає золоту корону, прикрашену найкоштовнішими каменями. Перед шейхом їдуть тисячі охоронців на слонах, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує великим голосом: «Ось дивіться — їде цар і володар Індії!» Палац його блищить тисячею рубінів, а в його скарбниці — двадцять тисяч брильянтових корон. І слава великого Соломона та царя Магораджа не зрівняється з славою шейха Серендиби.
А вояк, що стоїть позаду шейха, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але й він помре, й він помре, й він помре».
Тоді перший вояк, високо піднявши руку, вигукнув: «Слава вічно живому безсмертному Богу!»
Нарешті, шейх Серендиби — настільки мудрий і справедливий, що на цьому острові немає жодного судді, і він сам усіх судить по правді.
Але злочинів у його державі майже не буває. Всі живуть за законом, за Божими настановами.
На це каліф сказав:
— Я вже з листа побачив, що шейх Серендиби дуже мудрий. З приємністю переконуюсь, що для його народу не потрібен кращий цар, а для нього — кращий народ.
Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені покинути його.
На цьому Сіндбад завершив своє оповідання.
Він дав Гіндбаду сто цехінів і запросив гостей прийти наступного дня, щоб послухати його оповідь про сьому подорож. Всі охоче пообіцяли і наступного дня прийшли, щоб слухати.
“Подорожі Сіндбада-Морехода” – це початок захоплюючої східної казки про відважного мандрівника Сіндбада, який пройшов через неймовірні випробування, небезпеки та чудеса на своєму шляху до багатства і слави.
Читайте попередню П’яту подорож Сіндбада – Яйце птаха Рох та таємничий дідок🦅.
