Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.
Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.
Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.
— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.
— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.
— Цікаво, і чим же?
— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.
— Ех, єноте-єноте, пам’ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.
Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.
Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.
— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі.
Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.
— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.
— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.
— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.
Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.
“Оце так везіння” — подумав ведмідь.
Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.
— Ой ведмедику-братику, ой сталося…
— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.
— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.
— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.
І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.
Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.
— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.
— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.
Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.
Приємно клишоногому стало на душі, затишно.
— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш!
І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають.
А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув…
Радимо прочитати ще одну казку Євгена Дмитренка — «Черевички для лисички»!
Це історія про те, як руда лисичка отримала найкращі черевички від майстерного бобра-кравця, але все одно не змогла спіймати зайців. Чому ж так сталося? Чи в черевичках справа? Чи можливо, секрет криється в чомусь більшому?
