У високих горах Чосицзя жив старий дід з бабусею. Було в них троє дітей — два сини та дочка. Діти росли дружно, допомагали батькам, а коли подорослішали — дочка вийшла заміж і переїхала до іншого села, а сини одружилися і залишилися жити з батьками. У родині панували злагода й працьовитість.
Та ось прийшло лихо. Страшна хвороба забрала спочатку матір, а згодом і обох синів. Дід залишився сам-один із двома невістками. Старий уже не мав сил працювати в полі, тож уся господарка перейшла до рук молодих жінок.
Минув час. Спершу невістки доглядали за свекром, але з кожним днем ставали до нього дедалі байдужішими. Вони почали наказувати йому, ганяти на важку роботу: то дрова рубати, то воду носити, то йти стерегти овець у заметіль. Їли самі ситно, а дідові давали лише холодні, черстві коржі та засохлу кров старого яка. Від виснаження і холоду дід танув на очах, став подібний до тіні людини.
Зрештою він вирішив звернутися по допомогу до єдиної, хто ще міг його пожаліти — до доньки.
Одного дня вийшов він на дорогу, якою проходили каравани та переганяли худобу, і сів край шляху, сподіваючись зустріти подорожнього, який би передав звістку.
Сонце лагідно гріло, дід задрімав. І в ту мить дорогою рушив караван яків. Перший погонич закричав:
— Гей, дідусю! Чого ти на дорозі сидиш? Не боїшся, що тебе затопчуть?
Дід прокинувся, привітався й лагідно відповів:
— Добрі люди, маю до вас прохання. Коли будете в селі, де живе моя дочка, передайте їй від батька: “Твоя мати й брати вже померли, а я ще живий. Тільки живу тепер у невісток — працюю вівчарем, їм чорстві коржі й засохлу кров, а дзамбу та житнє пиво вже й не пригадаю, який на смак…”
Караван рушив далі і невдовзі дістався того села, де мешкала дочка старого. Коли вона почула звістку, то залилася слізьми:
— Бідний мій тату… Хто б міг подумати, що така доля випаде йому на старість!
Адже він такий немічний, зовсім старенький, а його ще й посилають у холодні гори пасти овець, годують черствими коржами! Що ж це за життя таке — без жалю, без поваги до старості?
Дочка довідалася, коли саме караван вирушатиме у зворотну путь, і передала погоничам невеличку глиняну цеглинку. Усередину вона заховала дорогоцінний скарб — велику бірюзу, камінь, який мав допомогти батькові не грошима, а мудрістю.
— Передайте татові, — попросила вона погоничів, — якщо хоче, щоб йому стало легше жити, нехай розіб’є цеглинку і подивиться, що всередині. Але — хай не продає камінь. Збереже!
А тим часом дід усе водив отару ближче до дороги — виглядав вісточки від доньки, хоч і сам не до кінця вірив, що вона дізнається про його долю. Та ось нарешті прибув караван. Погоничі передали йому цеглинку й передали слова дочки. Дід подякував, уважно розбив глину — і перед ним заблищала бірюза.
Старий задумався: навіщо донька просила не продавати цей коштовний камінь? Чому не дозволила обміняти його на їжу чи одяг? Він повільно пішов додому, подивився на невісток — і раптом його мов блискавкою пронизало: зрозумів! Ось чому дочка так сказала!
«Яка ж вона розумниця!» — з гордістю подумав дід.
Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, дід дістав бірюзу й показав старшій:
— Оце прислала мені донька. Дуже цінна річ. Продавати не буду, а от коли помру — заповім тобі.
Очі старшої невістки загорілися жадобою. «Старий довго не проживе, — подумала вона, — а тоді камінь стане моїм!»
І відтоді змінилася: більше не сварилася, не примушувала діда до тяжкої роботи, годувала краще, навіть по-доброму усміхалася.
Опівдні, коли старша невістка вийшла з дому, повернулася молодша. Дід знову витяг коштовність і лагідно сказав:
— Це подарунок від доньки. Цінний камінь. Продавати не буду — після смерті залишу тобі.
Молодша невістка була дуже задоволена.
«Він уже зовсім старенький, довго не протягне, — думала вона. — Але поки що треба бути привітною, краще годувати й доглядати — аби тільки не змінив свого рішення».
Відтоді й вона почала дбати про діда — як могла. Обидві невістки раптом стали лагідними, уважними, чемними: кожна була переконана, що саме їй судилося успадкувати ту загадкову, коштовну бірюзу.
Минув рік. І от дід тяжко занедужав. Відчуваючи, що смерть вже десь поруч, він дістав свій скарб, загорнутий у глиняну цеглинку, і сховав його на закопченому кінці дерев’яної балки, що виступала над вогнищем. Під нею стояв великий мідний чан з водою. Дід подивився у воду, побачив відображення й ледь помітно посміхнувся.
Коли в хату зайшли невістки, старий попросив:
— Пошліть по мою доньку… Хочу востаннє її побачити, тоді й спокійно заплющу очі.
А потім додав:
— Якщо не встигне застати мене живим — передайте їй мої слова:
Дракон над водою простягнувся, як міст,
Чорніє у воді відбитий хвіст.
Побачиш його, коли підведеш очі,
У хвості у дракона того — бірюза.
Скоро дід помер, не дочекавшись доньки. А невістки — тільки-но скінчились обрядові сльози — зразу ж кинулися шукати камінь. Перевернули хату догори дриґом, нишпорили в скринях, у печі, під лавами — та бірюзи не було!
Злість охопила обох, але що поробиш — довелося чекати, поки приїде дочка.
Коли дочка дізналася про смерть батька, вона заплакала щиро й довго. Провела обряд поминання, потім звернулася до невісток:
— Батько нічого мені не передав наостанок?
— Та передав, — пробурмотіли ті, — але щось незрозуміле:
Дракон над водою простягнувся, як міст,
Чорніє у воді відбитий хвіст.
Побачиш його, коли підведеш очі,
У хвості у дракона того — бірюза.
Дочка діда була кмітлива. Вона одразу підійшла до чана з водою, нахилилась — і побачила в глибині чітке відображення балки, що звисала над вогнищем. Її закопчений кінець і справді нагадував хвіст дракона. Жінка простягнула руку — й намацала цеглинку.
Так дорогоцінна бірюза — символ любові й мудрості — повернулася до тієї, хто справді цінував батька.
Мораль казки:
Казка вчить, що щира турбота, любов і розум важливіші за жадібність і зовнішню показну доброту. Розумна дочка змогла допомогти батькові не силою чи багатством, а мудрістю та добрим серцем. А ті, хто дбав про нього лише з користі, залишилися ні з чим. Добро, зроблене з любові, завжди повертається, а корисливість — викривається.
Читайте схожу казку «Мудра дівчина» — історію про розумну дівчину, яка розгадує загадки та долає складні випробування, щоб врятувати себе або свою родину. Ця казка вчить, що мудрість і кмітливість можуть подолати будь-які труднощі.
