“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.
Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.
— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.
Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:
— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.
Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:
— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?
Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.
Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.
Лист каліфа мав такий зміст:
“Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання!
З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!”
До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.
Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.
Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:
— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.
Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.
Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.
Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.
На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.
Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:
— Що ти вмієш робити?
— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.
— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.
— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.
Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:
— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.
Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів.
Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.
Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.
Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.
Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.
Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.
Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.
Не встиг я отямитися, як один із найбільших слонів обвив своїм могутнім хоботом дерево й вирвав його з корінням. Разом із деревом на землю звалився і я. Але ще до того, як устиг щось зрозуміти, слон підхопив мене й перекинув собі на широку спину. Я лежав, не в змозі поворухнутися, ні живий ні мертвий.
Попереду йшов мій слон, а за ним у мовчазній процесії рушило все стадо. Через кілька хвилин мене обережно поклали на землю.
Довго я не наважувався навіть підняти голову, але, набравшись духу, нарешті глянув навкруги. Жодного слона не було видно. Я лежав посеред величезного поля, всіяного слоновими кістками й бивнями. Лише тоді я збагнув: це було слонове кладовище.
Я дивувався мудрості цих велетнів. Вони не просто пощадили мене – вони привели мене сюди, ніби бажаючи сказати: «Якщо тобі, людино, потрібні наші бивні, бери їх у мертвих, а живих не вбивай».
Коли я повернувся до свого господаря, він зустрів мене з радісним вигуком:
— Який я радий, що знову бачу тебе, мій бідний Сіндбаде! Я вже вважав тебе загиблим, адже знайшов твій лук і стріли біля вирваного з корінням дерева. Розкажи ж швидше, як тобі вдалося вижити!
Я докладно переповів йому свою дивовижну пригоду. А наступного дня ми вирушили на кладовище слонів. Не гаючи часу, почали збирати бивні, навантажуючи ними нашого слона. Під вагою коштовного трофея його спина згиналася, коли ми поверталися додому.
— Сіндбаде! Ти приніс мені щастя! Я був би справжнім негідником, якби не віддячив тобі свободою. Тепер я можу з легким серцем сказати те, що раніше тримав у таємниці: ти — єдиний невільник, якому вдалося уникнути помсти слонів. Щороку ці велетні карають мисливців, що на них полюють, і лише завдяки Божій милості ти залишився живим. Видно, Він обрав тебе для великих і добрих справ. Ти вже приніс неоціненну користь не лише мені, а й усьому народові: тепер ми більше не будемо посилати людей на неминучу смерть, а зможемо збирати дорогоцінні слонові бивні без ризику. Будь певен, я щедро віддячу тобі за це неймовірне відкриття.
— Пане, — відповів я, — воля — це найдорожчий скарб у світі, і для мене буде достатньо, якщо ти подаруєш мені свободу. Лише про одне прошу — дозволь мені повернутися на батьківщину.
— Гаразд, — сказав господар, — незабаром сюди прибудуть кораблі, що забирають у нас слонові бивні. Я відправлю тебе з ними і подбаю, щоб ти не поїхав із порожніми руками.
Я щиро подякував йому й ще кілька днів допомагав перевозити слонові бивні з кладовища. Про це дізналися інші купці, і вони поспішили туди, аби також скористатися цим багатством. Вдячні за моє відкриття, вони щедро обдаровували мене коштовними подарунками.
Нарешті прибули кораблі. Мій господар вибрав найбільший із них, наповнив його слоновими бивнями і подарував мені половину. Окрім того, він дав мені харчі на дорогу і кілька місцевих виробів на згадку. Попрощавшись, я з радістю сів на корабель.
Проте згодом зійшов на берег і приєднався до великого каравану, що вирушав до Багдада. Там я швидко продав свій крам і виручив величезні гроші, частину яких витратив на подарунки для рідних та друзів. Ми довго подорожували безводними степами, але я терпляче зносив спеку й спрагу, бо знав: тепер мене не чекають ані бурі, ані морські розбійники, ані отруйні змії.
Діставшись Багдада, я одразу пішов до каліфа. Він прийняв мене привітно й зізнався, що дуже хвилювався за мою долю. Я розповів йому про свої пригоди, і найбільше його вразила історія зі слонами. Взагалі, мої розповіді про сім подорожей так йому сподобалися, що він наказав записати їх для нащадків.
Щедро обдарувавши мене, він відпустив мене додому, де я нарешті возз’єднався зі своїми рідними й більше не залишав їх.
Закінчивши своє оповідання, Сіндбад звернувся до Гіндбада:
— Ну, друже, чи чув ти коли-небудь, щоб хтось витерпів стільки випробувань у своєму житті? Чи не заслужив я тепер на спокійний і приємний відпочинок?
— Так, пане, — відповів Гіндбад, схилившись і поцілувавши йому руку, — ти зазнав стільки страждань і небезпек, що гідний ще більшого щастя, ніж маєш зараз. Моє власне горе — ніщо порівняно з твоїм! Нехай Господь благословить тебе і дарує тобі довгі літа!
Ці слова зворушили Сіндбада, і він щедро нагородив бідного носія:
— Відтепер ти будеш моїм другом, і я подбаю, щоб ти згадував мене до кінця своїх днів!
Переклад: О.Олесь
“Подорожі Сіндбада-Морехода” – це початок захоплюючої східної казки про відважного мандрівника Сіндбада, який пройшов через неймовірні випробування, небезпеки та чудеса на своєму шляху до багатства і слави.
Читайте попередню Шосту подорож Сіндбада – Магічні пригоди та бурі на морі ⛈️⚓
