З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням.
Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід.
— Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила!
Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя.
— Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь.
Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна.
— Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий.
Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив:
— Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому.
Він глибоко вдихнув і продовжив:
— Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз.
Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.
