Жили собі дід і баба, але дітей у них не було. Сумували вони через це, а якось дід і каже бабі:
– Ходімо, бабо, до лісу по грибочки!
Зібралися вони й пішли. Баба збирає грибки, а тут помічає в кущах гніздечко, а в ньому — качечка сидить.
– Подивись, діду, яка гарненька качечка! — каже баба.
А дід відповідає:
– Давай візьмемо її додому, нехай поживе з нами.
Підходять ближче, а у качечки ніжка поламана. Взяли вони її обережно, принесли додому, зробили їй затишне гніздечко, виклали його пір’ячком і посадили туди качечку. А самі знову вирушили до лісу по грибочки.
Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів:
– Хто це? Хто це?
Ніхто нічого не знає.
Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:
– Чи не бачили кого?
Кажуть:
– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трішки кривенька.
От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:
– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:
– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.
А дівчина каже:
– Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:
– Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить,
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
– Не полечу з вами:
Як була я в лу́жку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.
Коли летить другий табуночок, і ці теж:
– Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить,
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
– Не полечу з вами:
Як була я в лу́жку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:
– Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить,
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
– Не полечу з вами:
Як була я в лу́жку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.
