У великому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки між гілками, жили два маленькі ведмежата — Бурко і Медко. Вони були найкращими друзями: разом лазили по деревах, ловили метеликів і сміялися так голосно, що пташки здивовано гойдалися на гілках.
Одного дня Бурко знайшов у кущах яскраву червону машинку. Вона блищала на сонці, а її колеса гуділи, коли її штовхали. “Ого, яка крута!” — вигукнув Бурко і одразу почав катати машинку по траві. Медко, побачивши нову іграшку, підбіг ближче. “Бурко, дай погратися!” — попросив він.
Але Бурко міцно притис машинку до себе. “Ні, я її знайшов, вона моя!” — буркнув він. Медко насупився. “Але ж ми завжди ділимося! Ти ж грався з моїм м’ячиком учора!” Бурко лише відвернувся і побіг геть, тримаючи машинку.
Так почалася їхня сварка. Медко сидів під дубом, сумно жуючи малину, а Бурко грався машинкою сам, але чомусь це було не так весело, як раніше. Ліс, здається, теж засмутився: пташки співали тихіше, а сонце сховалося за хмаринкою.
Наступного дня Медко вирішив піти до струмка, де вони з Бурком любили будувати греблі. Але там він побачив, що машинка Бурка застрягла між каменів, а сам Бурко безрезультатно намагається її дістати. Його лапки були мокрі, а очі повні сліз. Медко міг би розвернутися і піти, але серце підказало йому інше.
“Бурко, давай я допоможу!” — гукнув Медко. Він підбіг, і разом вони витягли машинку. Бурко глянув на друга і тихо сказав: “Вибач, Медко. Я не мав так чинити. Машинка не така важлива, як наша дружба.” Медко посміхнувся: “І мене пробач, що образився. Граймося разом?”
Відтоді ведмежата знову стали нерозлучними. Вони катали машинку по черзі, вигадуючи веселі пригоди: то вона була космічним кораблем, то швидкою допомогою для лісових звірят. А коли хтось із них забував ділитися, другий лише лагідно нагадував: “Дружба — це коли ми разом радіємо!”
Мораль: Дружба міцніша, коли ми вміємо слухати один одного, ділитися і пробачати.
