У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.
Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:
– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?
Мама усміхнулася:
– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.
Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.
Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.
– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?
– Дуже! – радо відповів хлопчик.
Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці.
– Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.
– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.
– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!
Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.
– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.
– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.
– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.
Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:
– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!
Мама здивувалась:
– І хто ж тобі це розповів?
– Самі Сновидники, звісно ж!
І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.
