У далекій країні жив король — справедливий, щедрий і сильний. Щоранку після служби він роздавав милостиню та чинив чесний суд, не роблячи різниці між багатими й бідними.
На жаль, королева була його повною протилежністю. Вона була скупа й недоброзичлива, і в палаці всі її побоювалися.
Король із королевою мали єдиного сина. Поки принц не досяг повноліття, батько суворо дбав про його виховання. Дізнавшись про найменший проступок принца, він негайно кликав його до себе.
— Слухай, сину, — говорив він йому, — коли я помру, ти правитимеш країною замість мене. Тоді вже ніхто не буде тебе вчити. Але поки я живий, це мій обов’язок.
Король брав палицю і з усієї сили бив сина. Побивши, він відправляв його до в’язниці, де принц спав на голій підлозі, їв лише чорний хліб і пив тільки воду. Ось чому він швидко став таким розсудливим і скромним юнаком, що всі говорили:
— Він — гідний син свого батька. Добрий правитель виростає.
Якось увечері, під час вечері, король сказав:
— Завтра тобі виповниться двадцять один рік. Я вже старію і невдовзі передам тобі трон. Бери коней, собак, усе, що потрібно — відпочинь, порозважайся. Але за пів року я хочу бачити тебе одруженим. Приведи до палацу ту, що тобі до вподоби. Мрію побачити гарну, розумну господиню нашого замку.
Принц уклонився:
— Дякую вам, батьку. Нехай Бог вас береже.
Королева слухала мовчки, але в серці вирували ревнощі:
«Що ж, невже я маю поступитися місцем іншій? Ми ще побачимо, як усе буде».
Того ж вечора вона підкликала сина:
— Ти ще молодий для шлюбу. Веселися, їдь на полювання, але з весіллям не поспішай. Придивись, може, заведеш собі милу дівчину без жодних зобов’язань…
Принц не відповів, лише задумливо похилив голову.
Наступного ранку він поїхав на полювання й повністю поринув у розваги. Та з кожним днем король ставав усе більш нетерплячим:
— Ти привозиш дичину, але коли вже привезеш наречену?
— Дайте мені ще трохи часу, батьку, — відповідав принц.
Та коли терпець урвався, король вирішив сам подбати про майбутню невістку. Він запросив сусіднього правителя з дочкою. Принцеса була напрочуд вродлива, лагідна та щира. Її пісні зачаровували всіх, хто їх чув.
Син короля забув про полювання. Від самого ранку й до заходу сонця він не відходив від чарівної принцеси.
— Співайте ще, принцесо, будь ласка, — благав він. — Ваш голос — мов пісня весняного вітру.
І дівчина співала. Її голос був такий ніжний, що принц не міг відвести погляду. Він повторював подумки:
«Лише вона. Вона стане моєю дружиною. Без неї я не уявляю свого життя».
Та настав час, і гості поїхали додому. Принц занурився в смуток, а натомість старий король був, як ніколи, в доброму гуморі.
— Ну, слава Богу, поїхали! — сказав він за вечерею. — Хай дорога їм буде легкою, та нехай не поспішають із поверненням.
Принц поблід і прошепотів:
— Батьку, не кажіть так! Я… Я полюбив принцесу всім серцем. Якщо не зможу з нею побратися… я й сам не знаю, що буде.
Король усміхнувся:
— Хлопче, та ви вже заручені! Хіба не помітив? Завтра ми вирушаємо до її замку, і за тиждень я хочу бачити її тут — нашою господинею.
— Дякую вам, батьку! Нехай Бог дарує вам багато років життя!
Королева мовчала. Після вечері вона вийшла з зали й невдовзі повернулася. Король із сином були веселі й підняли келихи.
— Вип’ємо за здоров’я твоєї нареченої! — сказав король.
— І за вашу мудрість, батьку! — додав син.
Тоді королева мовила спокійно:
— А чому б не випити й за моє здоров’я?
— Звісно, дружино! — кивнув король.
— І вам дякую, матусю! — мовив принц.
Вони чокнулися келихами. Минуло кілька хвилин — і раптом король різко зблід, його очі затьмарились.
— Батьку, що з вами?
Та він уже не відповів. Король опустився на підлогу. Його серце зупинилося.
Наступного дня старого короля поховали з усіма почестями. Молодий принц, ставши новим володарем, щедро роздав золото й срібло бідним та священикам. Після повернення з цвинтаря він звернувся до слуг:
— Приготуйте мені постіль у покоях мого покійного батька.
— Як накажете, Ваша Величносте, — відповіли слуги.
Новий король зачинився у тихій кімнаті, де ще зберігався запах минулого. Він довго молився, стоячи навколішки, а потім, не перевдягнувшись, ліг на батькове ліжко й заснув.
У саму північ, коли годинник вдарив дванадцять разів, його збудив дивний холод. Перед ним стояв привид — блідий, мов місячне сяйво, і мовчки дивився синові в очі. Це був дух покійного короля.
Мовчки привид взяв його за руку й повів темними коридорами замку. В одному з віддалених закутків він відкрив таємний сховок і вказав на пляшечку з рідиною, в якій залишилося трохи отрути.
— Мати отруїла мене, — прошепотів привид. — Ти король. Віднайди правду й помстися.
Після цих слів привид зник, а тайник знову закрився.
Короля охопив страх, але він не втратив сили духу. Тихо спустився до стайні, осідлав найкращого коня й помчав у ніч.
З першим світлом він постукав у двері свого вірного друга.
— Друже, сталося страшне. Я мушу зникнути. Завтра вирушай до замку принцеси та передай їй мої слова: «Ваш наречений потрапив у біду. Його шляхи тепер не ведуть до шлюбу. Але він назавжди збереже вас у серці й ніколи не погляне на іншу. Ваша дорога — в монастир. Моліться за нього, допоки сам Бог не покличе вас до себе».
— Добре, мій королю. Я виконаю це.
Король знову зник у темряві.
Наступного дня він прибув до великого міста — у сім разів більшого за Тулузу. Там він продав усе: свою шпагу, розкішний одяг, навіть коня. Усі гроші роздав нужденним. І вирушив у мандрівку як жебрак — з палицею в руці й торбинкою за плечима.
Йшов довго, поки не дістався високої гори, де навіть орли рідко долітали до вершини. Там збудував собі хатинку з гілок і каміння. Вгамовував спрагу джерельною водою, а голод — дикими плодами та травами.
Одного вечора, втомлений від молитви, він заснув. У північ його знову збудив привид батька. Той повторив:
— Мати мене отруїла. Ти король. Віднайди істину й віднови справедливість.
І знову зник.
Зібравшись із силами, король рушив у путь. Ішов рік без зупину, не питаючи шляху, поки не дістався рідного королівства. Пізнього вечора, ховаючись у темряві, він постукав у двері свого найкращого друга.
— Здрастуй, друже… Ти не впізнаєш мене?
— Ви… Ви — наш король!
— Так, це я. Скажи, як жила моя мила?
— Ваша мила… померла в монастирі.
Король заплющив очі. Лише на мить.
— А моя мати? Що з нею?
— Вона й досі живе у палаці й керує державою так, як і раніше.
— Тепер я знаю все, що мав знати. Проведи мене до кімнати, я дуже втомлений. А на світанку розбуди мене — раніше, ніж зійде сонце.
— Ваша воля буде виконана, мій королю.
Король заснув у тиші, а опівночі прокинувся. Над ним знову стояв привид батька — такий самий, як у ніч, коли все почалося.
— Твоя мати мене отруїла. Ти — король. Виконай мою волю. Помстися.
— Батьку… Я виконаю.
І дух щез. Знову короля залив холодний піт, але серце його не здригнулося. Він підвівся, одягнувся й чекав.
На світанку друг увійшов до покоїв.
— Друже, сьогодні вночі я назавжди покину свою країну. Ось указ — віднині ти король. А тепер принеси мені королівське вбрання, шпагу і осідлай найкращого коня.
І король поїхав, як буря вітру. Увечері, коли сонце вже сідало, він постукав у ворота рідного замку.
— Здрастуйте, матусю. Моя дорога матусю…
— Сину мій! Де ти був? Чому мовчиш? Я хочу знати правду.
— Матусю, все розповім за вечерею, коли ми залишимось самі. Я дуже зголоднів.
Вони сіли за стіл. Коли слуги пішли й у залі залишилися лише мати і син, король промовив:
— Ви хочете знати, де я був, матусю? Я об’їхав усе своє королівство. Я одружився зі своєю коханою. Завтра вона приїде.
Королева не сказала ані слова. Лише вийшла і за хвилину повернулася з келихом.
— Що ж, твоя дружина приїде завтра? Тим краще. Вип’ємо за її здоров’я.
Король мовчки дістав шпагу й поклав її на стіл.
— Матусю… Бідна моя матусю. Ви хотіли отруїти мене. Я вам це пробачаю. Але мій батько — ні. Він тричі приходив до мене з того світу і просив: «Помстися». Учора я пообіцяв, що виконую його волю.
— Моліть Бога, щоб змилувався над вашою душею. Подивіться на цю шпагу. У вас є лише стільки часу, скільки потрібно на молитву. А потім — або отрута, або смерть від моєї руки. Пийте, матусю. До дна.
Королева мовчки випила. За кілька хвилин її шкіра стала зеленою, як трава.
— Простіть мене, сину… Бідна я мати…
— Ні. Я не прощаю.
Вона впала мертва.
Тоді король став на коліна й довго молився. Потім тихенько вийшов, спустився до стайні, сів на коня й зник у нічній темряві.
Його більше ніколи ніхто не бачив.
