Одного разу єгипетський цар гуляв у лісі, де росли банани, горіхи й хурма. Він милувався папугами, що блищали барвистим пір’ям, і сміявся з кумедних мавп, які стрибали по деревах, рвали плоди й ласували ними.
З того часу цар щодня приходив до лісу. Та одного дня, дивлячись на мавп, він задумливо мовив до своїх вельмож:
— А що, як спіймати кілька десятків мавп і навчити їх танцювати?
— Та це ж неможливо! — здивувалися придворні.
— Чому ж? Мавпи ж люблять наслідувати людей! Побачить, як хтось зачісується — і сама голову шкребе. Побачить танець — і вже копіює рухи. Давайте спробуємо.
За царським наказом у лісі впіймали кілька десятків мавп і доправили до палацу. Цар покликав танцюристів:
— Навчіть цих мавп танців. Але ставтеся до них добре — годуйте, не кривдьте. Нехай їм буде весело, не як у неволі.
Танцюристи заходилися до справи. Минуло кілька днів — і один із них прибіг до царя:
— Володарю! Ви не повірите! Мавпи вже все вивчили! Танцюють так, що й ми позаздрили!
Цар не повірив — але побачене вразило його до глибини душі. Десятеро мавп танцювали граційно й весело, ніби справжні актори. Цар був у захваті й велів нагородити кожну мавпу торбинкою золота.
Потім покликав кравців:
— Пошийте мавпам гарне вбрання: яскраве, розкішне, кожній — інше. Не шкодуйте тканин і прикрас. Бо через тиждень — велике свято, і мавпи танцюватимуть перед усіма!
Настав день урочистості. Палац сяяв, до нього з’їхались вельможі в шовках та оксамитах. Цар з царицею приймали гостей, пригощали вишуканими стравами. Потім усі пройшли до великої зали.
Світло погасло, музика заграла — і на сцену вибігли мавпи в кольорових костюмах і машкарах. Вони почали танцювати, викликаючи захоплення і сміх у публіки.
Та раптом один жартівливий юнак, спостерігаючи за виступом, тихенько вийшов до вітальні, набрав повну жменю горіхів, повернувся і непомітно розсипав їх на краю сцени.
Мавпи одразу помітили горіхи — і шоу скінчилося. Вони кинулися до ласощів, забувши про танці й публіку. Почали битися, виривати горіхи одна в одної, здирати машкари, рвати вбрання.
На сцені запанував хаос: шерсть летіла, одежі тріщали, музика замовкла.
Глядачі реготали, а цар — найбільше. Лише старий слуга, що спостерігав з дверей, сумно похитав головою:
— Як не вчи мавпу танцювати — вона все одно залишиться мавпою.
Мораль: Хоч би як старанно не вдавав із себе когось іншого — справжня сутність рано чи пізно виявиться.
