У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!
Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.
— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.
Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:
— Ходімо разом до великого болота!
Та брати лише засміялися:
— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!
Тоді зайченя запалало рішучістю:
— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!
Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі.
Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.
Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:
— Стій!
Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.
— Ти куди це, вухатий, зібрався?
— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.
— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.
Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.
— Що це за звуки? — спитав зайчик.
— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.
Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.
Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:
— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!
Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.
З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.
🔔 Мораль казки:
Справжня сміливість — не в тому, щоб не боятись, а в тому, щоб іти вперед попри страх. Коли ти долаєш себе, страх втрачає над тобою силу.
