Жив колись чоловік, і мав він трьох дочок. Одного разу зібрався він у далеку подорож і запитав у кожної:
— Що вам привезти?
Старша дочка попросила гарну сукню. Середня — теж сукню. А наймолодша довго мовчала, а потім сказала:
— Мені нічого не треба, татку.
— Як же так? Я маю привезти подарунки всім.
Дівчина трохи подумала й прошепотіла:
— Добре. Якщо можеш, привези мені розмовляючу троянду.
— Розмовляючу? — здивувався батько. — Та хіба бувають такі?
— Я вірю, що ти знайдеш, — лагідно відповіла донька.
Чоловік легко знайшов сукні для старших доньок, але троянду, що розмовляє, — ніде. Всі тільки сміялись, коли він питав про неї. Але він не здавався, бо не хотів повертатися без обіцяного подарунка.
І ось, коли вже майже втрачав надію, побачив далекий замок. Із середини чулося тихе співання. У дворі замку цвів кущ троянд, і саме вони співали та говорили! Батько зірвав одну квітку — й раптом перед ним з’явився білий вовк.
— Як ти посмів зірвати мою троянду?! — загарчав він. — За це ти маєш померти!
— Пробач! — благав чоловік. — Це для моєї дочки. Вона дуже просила…
Вовк подумав і сказав:
— Добре. Я залишу тебе живим і навіть дозволю взяти троянду, але за умови: приведеш до мене першого, кого зустрінеш, коли повернешся додому.
Батько злякався, але погодився.
Повернувшись додому, першим він побачив наймолодшу доньку. Вона радісно кинулася до нього:
— Татку, ти знайшов її?!
— Так… але дорогою ціною, — тяжко зітхнув батько і розповів про білувого вовка.
— Я не дозволю тобі загинути, — сказала дочка. — Якщо вже так, я піду замість тебе.
Батько довго вагався, та дочка була непохитна.
Разом вони вирушили до замку. Білий вовк зустрів їх і промовив:
— Я не заподію тобі зла, дівчино. Але маєш пообіцяти: усе, що побачиш тут, залишиться таємницею. Бо замок цей чарівний, і ми всі — під закляттям.
Вона пообіцяла мовчати. У замку було розкішно — накриті столи, музика, квіти. Уночі до неї прийшов гарний юнак — той самий вовк, але вже в людській подобі. Він сказав, що вона може стати королевою, якщо збереже таємницю.
Зранку він знову став вовком. Її серце щеміло від жалю до нього, але вона залишалась у замку. Час минав, і дівчина звикла до чарівного життя, та щоночі плакала від жалю до заклятого принца.
Та згодом одна із сестер приїхала в гості й довго випитувала, що відбувається в замку. Наймолодша сестра не хотіла порушувати обіцянку, але таки розповіла правду…
Ледь вона закінчила — у двері загуркотів вітер і пролунало страшне виття. Дівчина вибігла у двір — і побачила білого вовка… мертвим.
Вона кинулася до нього, та було вже пізно. Від того дня дівчина жила з болем у серці. Вона зрозуміла, що іноді мовчання — найкращий прояв любові, і що обіцянки мають вагу, особливо коли йдеться про справжнє чарівне кохання.
