Жила-була маленька пташка на ім’я Сойка-Пташка. Її дім – величезний старий дуб із густим зеленим листям – стояв у самому серці чарівного лісу. Щоранку Сойка-Пташка співала веселі пісні, які гуділи між деревами, наче радісний вітерець. А ввечері вона гойдалася на гілках, слухаючи, як ліс шепоче їй казки. Ліс був її рідним домом, сповненим найкращих друзів: білочки Рудки-Білки, їжачка Колка-Їжачка, зайчика Сірка-Зайчика та мудрої сови Одарки-Сови.
Та одного дня в ліс увірвався страшний гуркіт. Люди прийшли з пилами й сокирами, і дерева, одне за одним, із сумним тріском падали на землю. Сойка-Пташка гарячково гасала між гілок, її серце калатало від страху. Вона шукала свій улюблений дуб, але побачила лише пеньок там, де він стояв. Її дім зник! Зі сльозами на очах Сойка-Пташка сіла на пеньок і заспівала так сумно, що навіть вітер замовк, слухаючи її.
– Чому вони забрали мій дім? – ридала Сойка-Пташка, звертаючись до Одарки-Сови, яка прилетіла на її поклик.
– Ох, люба, люди іноді забувають, що дерева – це не просто деревина. Це домівки, повітря, саме життя! – зітхнула Одарка-Сова, її великі очі блищали мудрістю. – Але не плач! Ми можемо повернути ліс до життя, якщо працюватимемо разом!
Сойка-Пташка витерла сльози крильцем і зібрала всіх друзів: Рудку-Білку, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика і навіть старого крота Мудрика-Крота. Їхні очі горіли рішучістю. Одарка-Сова розповіла, що в землі ховаються чарівні насінини, які можуть стати новими деревами, якщо їх посадити й плекати з любов’ю.
Наступного дня ліс загудів від роботи. Сойка-Пташка, тріпочучи крильцями, носила в дзьобі жолуді й насіння клена, її серце співало від надії. Рудка-Білка весело закопувала насіння в землю, пританцьовуючи хвостиком. Колко-Їжачок, пихкаючи від зусиль, розпушував ґрунт своїми колючками. Сірко-Зайчик стрибав до потічка, приносячи воду в маленьких листочках, а Мудрик-Кріт невтомно рив підземні ходи, щоб корінці могли дихати. Навіть бджоли гуділи поруч, обіцяючи запилювати квіти майбутніх дерев.
Минали місяці. Спочатку з землі пробилися крихітні паростки, наче зелені промінчики надії. Потім вони стали тоненькими деревцями. Сойка-Пташка гніздилася на молодих гілках і співала так радісно, що весь ліс танцював під її мелодію. Ліс поволі оживав, наповнюючись сміхом і життям.
Одного дня люди повернулися. Але цього разу вони принесли не сокири, а лопати! Побачивши, як звірі оживили ліс, вони зраділи й приєдналися: посадили ще більше дерев і пообіцяли берегти ліс, як скарб. Сойка-Пташка сиділа на новому дубі, який виріс із жолудя, що вона колись принесла. Її серце гріла тепла думка: якщо любиш свій дім, його можна повернути, якщо працювати разом із друзями.
Мораль: Ми можемо відновлювати те, що любимо, якщо дбаємо про природу разом із великим серцем!
