У лісі, серед зелених галявин і величезних дерев, жив маленький Зайчик. Він побудував собі затишну хатинку з гілочок і трави. В хатинці завжди було тепло і затишно, а віконця прикрашали ніжні квіточки. Зайчик був щасливий, бо мав власний дім, де міг спати спокійно, ховатися від дощу та холоду.
Одного разу до нього прийшла хитра Лисичка. Вона була дуже гарна, з пухнастим рудим хвостом, але відома своїм хитрим характером. Лисичка просилася переночувати в хатинці, бо її власна, буцімто, згоріла.
— Зайчику, любий, пусти мене переночувати! — благала Лисичка.
Зайчик, добрий і наївний, погодився. Але наступного дня Лисичка не хотіла йти. Вона зайняла хатинку і прогнала Зайчика.
— Це тепер моя хатинка, — сказала Лисичка. — Шукай собі інше місце!
Зайчик був дуже засмучений і не знав, що робити. Він пішов до своїх друзів, щоб попросити допомоги. Спочатку він звернувся до Ведмедя.
— Ведмедику, допоможи мені вигнати Лисичку з моєї хатинки! — попросив Зайчик.
Але Ведмідь лише поворчав:
— Я занадто великий, щоб лізти до твоєї хатинки. Спробуй попросити когось меншого.
Тоді Зайчик пішов до Вовка.
— Вовчику, допоможи мені вигнати Лисичку!
Вовк погодився, але, підійшовши до хатинки, злякався Лисички та втік.
Зайчик вже майже втратив надію, коли зустрів Півника з блискучим пір’ям і гострим дзьобом.
— Півнику, допоможи мені вигнати Лисичку! — попросив він.
— Не хвилюйся, Зайчику, я допоможу тобі! — рішуче сказав Півник.
Півник підійшов до хатинки, гучно заспівав і грізно затупотів лапами:
— Ку-ку-рі-ку! Лисиця, виходь з хатинки, бо зараз як клюну — вилетиш як бистрий вітер!
Лисичка злякалася Півника і миттю вискочила з хатинки. Зайчик радісно повернувся до свого дому і більше ніколи не довіряв хитрій Лисичці.
Відтоді він жив щасливо у своїй затишній хатинці разом з друзями.
