— Друзі мої, — так почав своє оповідання Сіндбад наступного дня, — недовго я відпочивав після третьої подорожі. Знову мене тягнуло у мандри, знову хотілося нових вражень і пригод. Цього разу я вирішив обрати інший шлях. Замість того, щоб одразу сісти на корабель у Бальсорі, я спочатку вирушив у Персію, відвідав численні провінції, і лише тоді, найнявши корабель, поплив до Індії.
Спочатку подорож проходила вдало. Торгівля йшла добре, і я отримував значні прибутки. Але цього разу моєму щастю судилося швидко скінчитися. Одного дня, коли ми перебували далеко від берега, нас застала страшна буря. Щоб уникнути катастрофи, капітан наказав негайно спустити вітрила, але було вже пізно. Скажений вітер розірвав вітрила на клапті, зламав щогли, зірвав кермо, і безпорадний корабель понесло хвилями. Зрештою, він з усього розмаху врізався в підводні скелі й пішов на дно…
Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти.
Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали.
Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво.
Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно.
Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха.
Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати – чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка.
– Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені.
Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей.
Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі.
Одного разу він покликав мене і сказав:
– Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його.
– Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене – закон.
Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду – гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад.
Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток.
– Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я!
– Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин.
– Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя – це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям.
– Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі.
Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись.
Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище.
– Ваша величність! – сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни – ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону.
– Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею.
– Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? – спитав я непевним голосом.
– На цей раз ти помиляєшся, мій друже! – з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу.
Можете собі уявити – з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене.
Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу.
Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба.
Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую – одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку.
У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка – її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив – не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати.
Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти.
Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою.
Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями».
На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож.
Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.
“Подорожі Сіндбада-Морехода” – це початок захоплюючої східної казки про відважного мандрівника Сіндбада, який пройшов через неймовірні випробування, небезпеки та чудеса на своєму шляху до багатства і слави.
В П’ятій подорожі Сіндбада ви познайомитися більше про Яйце птаха Рох та таємничого дідка🦅
Читайте попередню: Третю подорож Сіндбада – Таємничий велетень і втеча з острова 🏔️👹
.
