В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.
Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.
— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?
— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев’ятка тут, і ніщо інше!
Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев’ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка.
“От дивина!” — подумало колібрі — “Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!“
Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.
— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю.
— Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.
Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.
“Нісенітниця якась” — подумала пташка — “У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!“
Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.
— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.
— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня.
Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.
“Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!” — подумало колібрі та й полетіло геть.
Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.
— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.
А той відповідає йому:
— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?
— Так, дядько орел.
— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.
Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.
❓ Питання до обговорення:
- Чому колібрі не могло зрозуміти, хто мав рацію — віслюк чи віл?
(Що змінюється, коли дивишся на ситуацію з іншого боку?) - Чи може бути так, що обидві зебри говорили правду? Як ти це розумієш?
- Про що зайчата насправді сперечалися — про молоко чи про спосіб бачення світу?
- Як ти розумієш слова орла про сонце, яке сходить для когось і заходить для когось іншого?
- Чому колібрі залишилося з роздумами? Що ти б відповів (або відповіла) йому про істину?
