Хлопчик-Мізинчик

Жив собі колись бідний селянин, який увечері сидів біля печі та порпався у жаринах, а його жінка пряла кужіль. І часто він казав:
— Як нудно й сумно без дітей! Як тихо в нас у хаті, а в інших — гамірно й весело!
— Так, — відповідала жінка зітхаючи. — Якби хоч одна дитина, та й та хоч яка мала, навіть як мізинець, я була б щаслива! Це була б справжня втіха для нас.

І сталося так, що за якийсь час жінка народила дитину, яка була цілком досконалим тілом, але не більша за палець. Тоді батьки сказали:
— Це якраз те, чого ми бажали! Ми любитимемо його всім серцем.
І назвали його, відповідно до його зросту, Хлопчик-Мізинчик.

Хоча й годували його досхочу, він не ріс, а залишався завжди таким зросту, як і при народженні. Але мав добрий розум, був кмітливим і розважливим, тож усе, за що брався, йому вдавалося.

Одного дня батько зібрався до лісу рубати дрова і мовив:
— От би хтось привів мені воза, коли я нарубаю.
— Татку, — вигукнув Хлопчик-Мізинчик, — я приведу воза, тільки дозволь мені! І вчасно все буде!
Батько розсміявся:
— Як же ти це зробиш? Ти ж надто малий, щоб тримати повід.
— То нічого, татку! Поки мама прястиме, я сяду коневі у вухо й казатиму, куди йти.
— Гаразд, — сказав батько, — спробуємо.

Коли настав час вирушати, мати посадила Хлопчика-Мізинчика коневі у вухо й далі пряла. А хлопчик гукнув:
— Но, но, рушай! — І кінь рушив, наче ним справді керував візник, та й повіз воза прямісінько до лісу.

Якраз коли вони звернули з дороги, двоє незнайомців проходили повз і здивовано зупинилися:
— Диви, — мовив один, — віз їде, кінь підпорядковується голосу, але візника не видно!
— Дивина та й годі! — сказав інший. — Підемо слідом — подивимося, що це за штука.

А тим часом Хлопчик-Мізинчик під’їхав до місця, де працював його батько, і закликав:
— Татку, ось я з возом! Зніми мене, будь ласка.
Батько тримав коня однією рукою, а другою зняв сина з вуха й посадив його на пеньок. Хлопчик був дуже задоволений.

Чужинці ж заніміли від подиву. Нарешті один із них прошепотів іншому:
— Цей хлопчик зробив би нам цілий статок, якби ми показували його за гроші в місті. Купімо його!
Вони підійшли до селянина:
— Продайте нам хлопчика, ми подбаємо, щоб із ним нічого не трапилося.
— Ні, — відповів батько. — Він мені дорожчий за все золото на світі!

Але Хлопчик-Мізинчик, почувши все, видерся батькові на плече й прошепотів йому у вухо:
— Татку, дозволь мені піти. Я скоро повернуся.
Батько погодився й за великі гроші віддав сина.

— Куди тебе посадити? — запитали незнайомці.
— Посадіть мене на край капелюха, звідти я бачитиму навколо й не впаду.
Так і зробили. Хлопчик попрощався з батьком, і вони рушили в дорогу.

До вечора вони добряче втомилися, й Хлопчик-Мізинчик попросив, щоб його поставили на землю. Ледве його поставили, як він шмигнув у борозну й хутко — в мишачу нору, саме те, чого він шукав.
— На добраніч, панове! Можете вертатися без мене! — гукнув він, сміючись.
Ті почали шукати його палицями, та даремно. А він заліз ще глибше й дочекався, поки ті розчаровані пішли геть.

Коли стало тихо, Хлопчик-Мізинчик виліз:
— Небезпечно повзати в темноті! Ще шию зламати можна.
На щастя, він натрапив на порожню равликову мушлю.
— Оце добре! Тут і заночую.

Не встиг він заснути, як почув, що повз проходять двоє людей:
— Як би то дістати золото і срібло багатого пастора?
— Я знаю як! — вигукнув Хлопчик-Мізинчик.
— Хто це? — злякались злодії.
— Я покажу вам, як дістатися до скарбу!

Вони знайшли його, й він пообіцяв пролізти крізь ґрати у кімнату й подавати їм усе, що знайде. Та щойно він опинився всередині, почав кричати:
— Вам усе дати? Все, що тут є?

Злодії благали його говорити тихше, та він вдавав, ніби не чує, і вигукував ще голосніше. Кухарка прокинулась і підійшла з ліхтарем, а злодії втекли. Тим часом Хлопчик-Мізинчик шмигнув у стайню і сховався у сіні.

Вранці служниця пішла годувати корів, узяла жмут сіна — саме той, де спав Хлопчик-Мізинчик — і разом із сіном проковтнула його корова.
— Ой, де це я? Невже в млині? — вигукнув він.
Але скоро зрозумів, де опинився. Зовсім не весело було йому в коров’ячому шлунку, ще й постійно прибувало сіна. Нарешті він закричав:
— Досить! Не треба мені більше сіна!

Служниця почула голос і злякалася:
— Паночку! Корова заговорила!
Пастор теж почув голос:
— Ні сіна більше! Ні сіна більше!
Він вирішив, що корову треба вбити. Коли її зарізали, шлунок викинули на гноярку. І саме тоді прибіг голодний вовк та проковтнув його разом із хлопчиком.

Та Хлопчик-Мізинчик не злякався:
— Друже вовче, я знаю, де знайти багато їжі. Зазирни ось у той дім, залізь у льох через дренаж, і там — скільки завгодно ковбас, сала й пирогів.
Вовк так і зробив — і саме до хати батьків хлопчика!

Коли вовк наївся, він захотів вибратися, та застряг. А Хлопчик-Мізинчик почав наробляти страшного галасу всередині:
— Гей! Прокидайтесь! У вас у хаті вовк!
Тоді батьки прокинулись, побачили вовка, схопили сокиру й косу.
— Чекай, — сказав чоловік дружині. — Якщо я не вб’ю його з першого удару, тоді бий косою.

Почувши голос батька, Хлопчик-Мізинчик закричав:
— Татку! Я тут, всередині вовка!
— Слава Богу, що ти живий! — вигукнув батько.

Він ударив вовка по голові, розпоров йому черево ножем, і витяг сина.
— Що з тобою було, синку?
— Та так… Побував у мишачій норі, мушлі, в корові й у вовкові. Тепер уже нікуди не піду!
— І ми тебе нікому не віддамо! — раділи батьки.

Вони нагодували його, дали новий одяг — старий зовсім зносився в мандрах. І жили вони щасливо, разом, у любові та злагоді.

🧠 Запитання до казки

🎯Мораль казки

Ця казка навчає нас, що навіть найменша людина може бути дуже розумною, хороброю і доброю. Хлопчик-Мізинчик не здавався, навіть коли потрапляв у великі труднощі. Він завжди шукав вихід і вірив у себе. А ще ця історія показує, як важливо любити свою родину і пам’ятати, що вдома тебе завжди чекають.