Чи бачили ви коли-небудь справді стару дерев’яну шафу — зовсім почорнілу від віку, всю в різьбленні, з завитками й листям? Саме така стояла в одній вітальні. Її успадкували від прабабусі, і вся вона була оздоблена різьбленими трояндами й тюльпанами зверху донизу. Там були дивовижні завитки, а між ними визирали голови оленів з великими рогами. Але посередині шафи було вирізьблено цілу постать чоловіка — він мав дуже кумедний вигляд, та й сміявся постійно. Та це й не сміх був — скоріше гримаса. У нього були козлячі ноги, маленькі ріжки на лобі й довга борода.
Діти в кімнаті завжди називали його “верхньонижній генерал-командир-сержант з козлячими ногами”, бо це було дуже довге й складне ім’я, і не багато хто має такий титул. Але щоб вирізьбити його — то було справжнє мистецтво. Та все ж він там стояв! І завжди дивився в бік столу під дзеркалом, бо там стояла чарівна маленька порцелянова пастушка. У неї були позолочені черевички, гарна сукенка, оздоблена червоною трояндою, золота шляпка й пастуша палиця. Вона була дуже мила.
Поряд з нею стояв маленький сажотрус — такий чорний, як вугілля, але теж із порцеляни. Він був так само чистенький і гарненький, як будь-хто інший. Те, що він був сажотрусом — це лише роль, яку йому надав майстер порцеляни. Він міг так само зробити з нього й принца — адже все можливо!
Сажотрус стояв із драбинкою, такий охайний, з обличчям білим і рум’яним, як у дівчини. І це було навіть трішки неправильно — він мав би бути трохи чорнішим. Він стояв зовсім поруч із пастушкою. Обох поставили поряд, і оскільки вони стояли разом, то й заручилися. Вони так гарно підходили одне одному — обидва були молоді, зроблені з однієї порцеляни й однаково крихкі.
Поруч із ними стояла ще одна лялька, утричі більша — це був старий китаєць, який умів кивати головою. Він також був порцеляновий і стверджував, що є дідусем маленької пастушки, хоча й не міг цього довести. Він твердив, що має над нею владу, і тому вже кивнув козлоногому верхньо-нижньому генералові-командирові-сержанту, який сватався до пастушки.
— Ось чоловік для тебе, — сказав старий китаєць. — Чоловік, що, я майже впевнений, зроблений із червоного дерева. Він може зробити тебе пані козлоногого верхньо-нижнього генерал-командир-сержанта! У нього ціла шафа срібла, не рахуючи скарбів у таємних сховках!
— Я не хочу в ту темну шафу! — вигукнула маленька пастушка. — Я чула, що в нього там одинадцять порцелянових жінок!
— Тоді ти будеш дванадцятою! — відповів китаєць. — Сьогодні вночі, щойно заскрипить стара шафа, буде весілля, як я, китаєць, сказав! — І він кивнув головою та заснув.
А пастушка заплакала й глянула на свого наймилішого — порцелянового сажотруса.
— Прошу тебе, — мовила вона, — візьми мене з собою у широкий світ, бо тут нам не залишитися!
«Я хочу все, чого хочеш ти!» — сказав маленький сажотрус. — «Ходімо негайно, я певен, що зможу прогодувати тебе своєю професією!»
«От тільки якби ми вже були злізли зі столу!» — сказала вона. — «Я не буду щаслива, доки ми не опинимося у широкому світі!»
Він утішив її й показав, куди ставити маленьку ніжку — на різьблені краї та позолочене листя, що спускалося вздовж ніжки столу. Свою драбинку він теж використав, і ось вони вже на підлозі. Але щойно поглянули на стару шафу — там зчинився великий рух: усі вирізьблені олені висунули голови ще далі, підняли роги й закрутили шиями; козлоногий верхньо-нижній генерал-командир-сержант високо підскочив і закричав до старого китайця:
«Вони тікають! Вони тікають!»
Вони злякалися й миттєво стрибнули в шухляду під настільною надбудовою. Там лежали три-чотири неповні колоди карт і маленький ляльковий театр, зібраний як могло. Вистава вже йшла, усі дами — черви, бубни, трефи й піки — сиділи в першому ряду й обмахувалися тюльпанами, а позаду стояли валети, показуючи, що мають голову і згори, і знизу, як то буває у гральних картах.
У п’єсі йшлося про двох, яким не дозволяли бути разом, і пастушка плакала, бо це нагадувало їй власну історію.
«Я не можу цього витримати!» — сказала вона. — «Я мушу вибратися з цієї шухляди!»
Та коли вони знову опинилися на підлозі й поглянули на стіл — старий китаєць уже прокинувся й гойдався всім тілом, бо був суцільним шматком знизу.
«Старий китаєць іде!» — вигукнула маленька пастушка й упала просто на свої порцелянові колінця — така сумна вона була.
«У мене є думка!» — сказав сажотрус. — «Сховаймось у великій банці з попурі, що стоїть у кутку — там ми можемо лежати на трояндах і лаванді, й кидати йому сіль в очі, якщо прийде!»
«Це не допоможе!» — сказала вона. — «До того ж я знаю, що старий китаєць і банка з попурі колись були заручені, а після таких стосунків завжди лишається трохи доброти! Ні, іншого виходу нема — треба йти у широкий світ!»
«Ти справді маєш відвагу піти зі мною у широкий світ?» — спитав сажотрус. — «Ти подумала, який він великий, і що ми вже ніколи не зможемо повернутись назад?»
«Так, подумала!» — відповіла вона.
Сажотрус подивився на неї серйозно, і сказав:
«Мій шлях — через димар! Ти справді зважишся повзти зі мною через піч, крізь барабан і трубу? Тоді ми опинимося в димоході, і там я знатиму, як рухатися! Ми піднімемось так високо, що ніхто не зможе нас дістати, а на самому верху є отвір у широкий світ!»
І він повів її до дверцят печі.
«Там темно!» — сказала вона, але все ж пішла з ним — і крізь барабан, і крізь трубу, де була суцільна чорна ніч.
«Ми вже в димоході!» — сказав він. — «Подивись! он там, угорі, сяє найпрекрасніша зірка!»
Це була справжня зірка на небі, що світлом своїм ніби вказувала їм дорогу. Вони повзли й дерлися, і був то жахливий шлях — так високо, так складно! Але він підтримував і допомагав їй, показував, куди ставити її маленькі порцелянові ніжки — і ось вони дісталися самого краю димаря й сіли там, бо були дуже втомлені, і мали на це повне право.
Над ними було небо з усіма зірками, а під ними — всі дахи міста. Вони бачили навколо себе так далеко, так широко… Бідна пастушка ніколи не уявляла собі світу таким. Вона притулила свою голівку до сажотруса й заплакала — так, що позолота з її паска від сліз зійшла.
«Це занадто!» — сказала вона. — «Я цього не витримаю! Світ надто великий! Якби ж я знову була на маленькому столику під дзеркалом! Я не буду щаслива, доки ми не повернемось туди! Я вже пішла з тобою в широкий світ — тепер, якщо ти мене любиш, повернись зі мною додому!»
Сажотрус говорив їй розумні речі — про старого китайця й про козлоногого генерала-командир-сержанта, але вона так гірко плакала і цілувала свого сажотруса, що він не витримав і підкорився, хоча це й було небезпечно.
І от вони знову спускалися димарем, крізь трубу й барабан, — було це дуже незручно, — і нарешті опинилися у темній печі. Там вони заховалися за дверцятами, щоб дізнатися, що сталося у кімнаті. Було зовсім тихо. Вони визирнули — ах! посеред кімнати лежав старий китаєць. Він упав зі столу, коли намагався їх наздогнати, і розбився на три частини: вся спина відкололась одним шматком, а голова відкотилася у куток. А козлоногий генерал стояв на своєму місці, як завжди, і щось обмірковував.
«Це жахливо!» — сказала маленька пастушка. — «Старий дідусь розбитий, і це через нас! Я цього не переживу!» — і згорнула свої маленькі ручки.
«Його ще можна склеїти!» — сказав сажотрус. — «Цілком можна! Не хвилюйся так! Якщо йому спинку склеїти, а в шию вставити добру скріпку, то буде як новий — і ще багато прикрих речей нам скаже!»
«Ти думаєш?» — спитала вона. І тоді вони знову вилізли на стіл, де стояли раніше.
«Ось до чого ми дійшли!» — сказав сажотрус. — «Усе це було марною турботою!»
«Головне, щоб дідуся склеїли!» — сказала пастушка. — «Це дуже дорого?»
Його таки склеїли. Сім’я склеїла йому спину, вставила добру скріпку в шию — і він став майже як новий, тільки більше не міг кивати.
«Мабуть, стали пихаті після того, як вас розбили!» — сказав козлоногий генерал-командир-сержант. — «А я, зрештою, питаю: чи буде вона моєю чи ні?»
А сажотрус і маленька пастушка подивилися на старого китайця так зворушливо — вони дуже боялися, що він кивне. Але він не міг, і йому було незручно казати стороннім, що в нього тепер скріпка в шиї. І так порцелянові закохані залишилися разом і благословляли дідусеву склейку — і жили в любові, доки самі не розбилися.
🌟 Мораль казки:
Справжнє щастя — не в широкому світі, а поруч з тим, кого любиш.
Любов, підтримка і затишок важливіші за блиск і владу.
