Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.
— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?
— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.
Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.
Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.
Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:
— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!
Якось дівчина не витримала й каже:
— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.
Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.
Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:
— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану.
Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.
Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:
— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.
Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.
Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:
— Поклади мене в піч, хочу спектися!
А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:
— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.
Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.
Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».
Прийшла додому — а мачуха як накинулась:
— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!
А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.
«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.
А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.
Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:
— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.
Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.
Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.
«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.
— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.
— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?
— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.
— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.
Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.
А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:
— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.
— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.
А хліб відповів:
— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.
Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:
— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.
Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.
Пан здивувався:
— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?
А син не зневірюється:
— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.
А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:
— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!
А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.
Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:
— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!
А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.
Заїжджає пан з сином у подвір’я…
— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?
— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!
— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.
— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!
Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:
— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!
А баба зразу:
— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!
Пан тільки засміявся.
А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:
— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?
— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.
— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.
— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.
Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий.
Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:
— Оце твоя дружина.
Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.
А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:
— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!
А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.
І жили вони довго і щасливо.
Читайте ще більше казок з мотивом “мачухи та падчерки” й щасливим фіналом
«Попелюшка»
– Класика жанру: мачуха, зла сестра, чарівна допомога, втрата туфельки.
«Дванадцять місяців»
– Добра дівчина виконує важкі завдання, отримує допомогу від чарівних братів-місяців.
«Шість лебедів»
– Дівчина жертвує собою, щоб урятувати братів. Мотив страждання, мовчання і винагороди за добре серце.
