Жила-була в туманному лісі, де дерева шепотіли таємниці вітру, чарівна Школа Юних Відьом. Вона ховалася за густими завісами плюща, а її вежі, вкриті мохом, сяяли вночі, мов зірки, що впали з неба. Тут вчилися дівчатка з гострими носиками, блискучими очима та химерними котами на плечах. А головною вчителькою була пані Кракен, сувора відьма з бородавкою розміром з гарбуз і голосом, що міг заморозити дощ.
Серед учениць була маленька відьмочка з яскравим іменем Зірочка. Їй щойно виповнилося дев’ять зоряних циклів, і вона мріяла стати найвеличнішою чаклункою. Зірочка мала руде волосся, що стирчало, мов полум’я, і жабу, яку звали Булькот, яка завжди бурмотіла поради (хоч і не завжди розумні). “Ти впораєшся!” — квакала Булькот, сидячи в кишені Зірочки.
Одного осіннього вечора, коли місяць ховався за хмарами, пані Кракен зібрала всіх на урок “Темних Викликань”. “Сьогодні, мої маленькі жахи, ми навчимося призивати страшних павуків! — прогримала вона, стукаючи паличкою по дошці. — Вони плетуть мережі страху, і вороги тремтять від одного погляду! Заклинання просте: ‘Павуко-тьмяно, з тіні злітай, страхом оплети, ніч заплети!'”
Учні вишикувалися в колі, тримаючи чаклунські палички зі срібних гілок. Одна за одною дівчатка вигукували слова, і з повітря народжувалися павуки — чорні, як смола, з очима, що блищали, мов рубіни. Вони повзали по стінах, плели павутину з ілюзій, і клас наповнювався пошепки жахом. “Браво, Мавка! Чудово, Тінько!” — хвалила пані Кракен, хоч її губи ледь помітно кривилися в усмішці.
Нарешті черга дійшла до Зірочки. Серце її калатало, як барабан у чаклунському оркестрі. “Я зроблю це ідеально!” — подумала вона, але в голові закрутилися слова. Замість “павуко-тьмяно” вона прошепотіла: “Світлячко-сяйво, з ночі злітай, радістю оплети, мрію заплети!” Булькот у кишені квакнула: “Ой, Зірочко, ти ж переплутала з уроку ‘Весняних Чарів’!”
І раптом… бах! З кінчика палички Зірочки вирвався вихор іскор, мов феєрверк на святі відьом. Повітря задзижчало, і замість павуків з тіні вискочили… веселі світлячкі! Тисячі крихітних зоряних комах, з крильцями, що мерехтіли зеленим, синім і рожевим. Вони танцювали в повітрі, малюючи химерні візерунки: серця, зірки, навіть усміхнені личка. Клас заповнився м’яким сяйвом, ніби сонце помилково зійшло опівночі. Павутина зникла, натомість стіни вкрилися мереживом світла, а підлога засяяла, як ковзанка з зоряного пилу.
Учні завмерли з відкритими ротами. “Ой, як гарно!” — вигукнула Мавка, хапаючи світлячка на долоню. Тінько захіхікала: “Вони кусаються? Ні? То пограймося!” Навіть коти на плечах муркотіли від захвату. Але пані Кракен… О, її обличчя потемніло, як грозова хмара. “Зірочко! — загриміла вона, і скло в вікнах задзеленчало. — Ти мала викликати жах, а не… цю… циркову ілюмінацію! Чому вся школа сяє, ніби ярмарок для фей? Поясни негайно, бо я перетворю тебе на жабу… ой, ти ж уже маєш одну!”
Зірочка тремтіла, як листок на вітрі. Булькот визирнула з кишені: “Кажи правду, Зірочко! Правда — найкраще заклинання.” Дівчинка ступила вперед, тримаючи паличку, з якої ще сипалися іскри. “Пробачте, пані Кракен, — прошепотіла вона, — я переплутала слова. Хотіла страшних павуків, а викликала світлячків з мого серця. Вони… вони не страшні, але дивіться!” Вона махнула рукою, і світлячки злетіли хмарами, малюючи на стелі картину: школу, де відьми не лякають, а творять дива. Один великий світлячок сів на бородавку вчительки, і та раптом засяяла, як корона.
Пані Кракен здивовано моргнула. Суворість у її очах розтанула, ніби сніг під сонцем. “Хм… — пробурмотіла вона, торкаючись світлячка. — Ти справді переплутала, Зірочко. Але… дивись, як вони танцюють! Мої старі заклинання завжди були про тінь, а твоє — про світло. Може, школа потребувала саме цього?” Учні зааплодували, і світлячки закружляли в хороводі, запалюючи серця всіх.
З того дня Школа Юних Відьом змінилася. Пані Кракен додала до уроків “Чарів Помилок”, де вчилися, що не всі чари мають бути страшними. А Зірочка стала зіркою класу — не через ідеальні заклинання, а через те, що її помилка принесла радість. Булькот пишалася: “Бачиш? Помилка — це просто нова зірка на небі!”
Мораль: Іноді помилка — це не кінець світу, а початок чогось прекрасного. Не бійся помилятися, бо саме через помилки ми відкриваємо нові можливості та стаємо справжніми собою. 🌟
