У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”
Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.
Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!”
Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.
Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.
Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.
Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.
Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу. 💚🌵✨
Поміркуймо разом!
- Чому Одинак спочатку не хотів, щоб Малий ріс поруч з ним? Що він думав про самотність на початку казки?
- Які добрі вчинки зробили кактуси один для одного? Як вони допомагали один одному в пустелі?
- Що зрозумів Одинак наприкінці казки? Чому він змінив свою думку про самотність і дружбу?
- Чи трапляється з тобою так, що спочатку хтось тобі не подобається, а потім ви стаєте друзями? Як ти думаєш, чому так буває?
