У густому лісі стояв старий Дуб, а на ньому ріс упертий Листок. Усі листочки навколо восени почали мінятися: одні ставали золотими, інші багряними, а потім, танцюючи на вітрі, падали на землю. Але Листок тримався міцно. «Я не хочу падати! – гундів він. – Я сильний, зелений і можу залишитися на гілці назавжди!»
Дуб лише хитав гілками. «Листочку, – казав він, – восени ми всі змінюємося. Сонце гріє слабше, земля холоне, і коріння не можуть дати тобі досить води. Якщо ти не впадеш, я виснажуся, а гілки зламаються під снігом».
Листок не слухав. «Я не такий, як інші! – вигукнув він. – Хай падають слабкі, а я залишуся!»
Минали дні. Осінь принесла холодні дощі, а згодом іній покрив траву. Усі листочки давно лежали на землі, створюючи теплу ковдру для коріння Дуба. А Листок, хоч і пожовк, тримався. Але одного дня прийшла зима, і важкий сніг накрив ліс. Гілка, на якій висів Листок, тріснула під вагою. Листок упав, але не в м’яку ковдру з листя, а в холодний сніг.
Там його знайшла Білочка. «Чому ти не впав вчасно? – запитала вона. – Листопад – це не слабкість, а мудрість. Листя падає, щоб захистити дерево від холоду й дати землі поживу. Твої брати вже готують ґрунт для весни, а ти лише нашкодив Дубові».
Листок зрозумів свою помилку. «Я думав, що бути сильним – це триматися, – прошепотів він. – Але сила в тому, щоб допомагати іншим».
Білочка прикрила Листок снігом і мовила: «Нічого, навесні Дуб виростить нові листочки, а ти навчишся: іноді відпускати – це найкращий спосіб бути корисним».
