У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.
Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув:
— Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!
Малюк аж підскочив, витріщивши очі.
— Ти… ти справжній? А не з казки?
Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.
— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!
Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.
— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга?
Малюк засміявся вперше за довгий час.
— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?
— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”
З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.
— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?
— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!
Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”
Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.
— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!
Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.
— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!
Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.
— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.
Карлсон завис у повітрі, регочучи:
— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!
Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.
— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!
Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.
— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?
Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.
— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!
З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.
— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?
Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.
— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!
Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.
— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!
Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.
— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!
Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.
— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!
Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.
— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.
Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.
— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!
Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.
— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.
— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!
Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”
З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:
— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!
І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.
Ми радимо прочитати повну версію книги Астрід Ліндгрен «Карлсон, який живе на даху», щоб поринути в оригінальні пригоди, повні гумору та чарівних деталей, які роблять цю казку незабутньою!
